Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

Оберон подивився на мене. Без докору. Уважно. Я замовкла.

— Я піду, — проскрипів Уйма. — Я готовий іти з магом дороги хоч за Печатку, хоч куди завгодно.

— Нікуди вам іти не доведеться, — тихо сказав Оберон. — Посидьте хвилин десять тихесенько й послухайте вашого короля, гаразд?

Ми з Уймою потупилися, присоромлені.

— Хлопчиська не знайшли. Його бачили в багатьох місцях, зокрема й на переправі через Ланс. Він поспішав зникнути з міста подалі.

— Це погано, — я знову не втрималася й перебила. — Він некромант, і досить могутній. Йому не можна довіряти.

Оберон на секунду опустив очі:

— Я б не хотів, щоб по Королівству бігали некроманти, але зараз не до нього. Головне ось що: я говорив із принцами. Для саламандри приготували кімнату з великим комином, його страшенно замучив холод. Тому, який сидів у темниці, я допоміг, тепер він став сильнішим й зможе бачити вдень. Цей, котрого називають деспотом… Боюся, його не можна випускати з темниці. Ні зараз, ні згодом.

— Він страшна людина, — я здригнулася.

— Проте він принц, і одній з наших красунь доведеться вийти за нього — у повній відповідності до власного бажання, — холодно додав король.

— Зате саламандра й колишній бранець — дуже хороші, — несміливо зазначила я. — Особливо саламандра. Він…

Я запнулася, зустрівши уважний погляд Оберона.

-Пробачте, ваша величносте, — сказала я, мимоволі втягнувши голову в плечі. — Я порушила вашу заборону, я самовільно пішла за Печатку…

— Про це ми поговоримо пізніше. Отже, доля чотирьох принцес вирішена — або буде вирішена найближчими днями. Саламандра ожениться на Алісії, це зрозуміло, а от інші…

— Пробачте, ваша величносте, доля трьох принцес, — я мало не заплакала. — Трьох. Ми шукали, але…

— Чотирьох принцес, Ліно, — м’яко сказав Оберон. — Річ у тім, що Охра Кісткогриз, який у нерівному бою здолав і підкорив два ворожих племені, заснував королівство. Незалежне острівне королівство. І став його першим королем.

Запала тиша. Я нічого не розуміла. До чого тут Кісткогриз? Що за острівне королівство? Чому Оберон так на мене дивиться?

Король перевів погляд на Уйму. Людожер сидів, випнувши вперед нижню губу, скам’янівши, не зводячи з Оберона круглих жовтих очей. Я подивилася на Гарольда, наче шукаючи підказки. Той посміхнувся:

— Ось бачиш, як вдало…

— Мені Філумену, — гаркнув Уйма. — Це моя умова, а на будь-якій іншій я не оженюся.

Оберон посміхнувся:

— Вирішено. Тобі дістанеться Філумена. Саламандрі Алісія. Залишаються Розіна, Ортензія й Стелла, нехай брати-вороги самі обирають.

— Тільки не віддавайте Стеллу деспотові, — швидко сказала я. І додала, ніби спохопившись: — Уймо! Ти тепер принц! Вітаю… ваша високосте!

І зніяковіла, бо пролунало все це досить по-дурному.

Людожер ощирив два ряди білих зубів. Поплескав мене по плечу:

— Прошу пробачити мене на слові, пані і панове… Жритраву, інакше не скажеш. Жритраву!

* * *

Уранці сестрам-охоронницям оголосили королівську волю — при великому зібранні народу, на залитій сонцем площі. Я перебувала тут же, і спостерігати розгублені фізіономії принцес було для мене великим задоволенням.

Потім відбувся грандіозний прийом у замку. На прийомі обирали наречених і домовлялися про весілля.

Найбільше пощастило, звичайно, Алісії. Принц-саламандра закохався в неї завчасу, а коли побачив — то й зовсім відвісив щелепу. Розхвилювався, знітився, усе ходив навколо, прагнучи й не наважуючись торкнутися до рудого Алісиного волосся. Нарешті настільки зніяковів, що у всіх на очах пірнув у палаючим комин, абсолютно забувши при цьому, що на ньому мереживна сорочка, панталони, камзол та інші штучки, які годиться носити принцові. Все це відразу задиміло, мережива почорніли й зморщилися, панталони обвуглилися, і гості в залі захвилювалися, коли зачули запах горілого. Усвідомивши свій промах, принц зовсім утратив розум й ушився із зали по коминковій трубі. Алісія налякалася до смерті: її відпоювали водичкою й умовляли не хвилюватися, але остаточно принцеса заспокоїлася тільки тоді, коли їй представили живого й здорового, тільки дуже збентеженого й забрудненого сажею принца-саламандру.

Уйма, мальовничо неголений, у парадному одязі людожера (костюм із замші з хутряними вставками й намисто з великих костей, підозріло схожих на людські) привертав загальну увагу не тільки розмірами, але й підкресленою дикістю всього свого вигляду. Філумена, яка сиділа поруч із нареченим, боялася його й не вміла приховати свій страх. Я читала в її очах, як у розгорнутому підручнику: тепер принцеса й сама не була рада своїй упертості. Тепер вона жалкувала, що не повернула королю його Обіцянку. Тепер вона була готова бігти за тридев’ять земель від цього страшного дикуна, за якого їй хоч-не-хоч, а доведеться вийти заміж. Іноді я ловила її погляди: вона дивилася на мене з жалібною ненавистю. Втокмачила собі в довбеку, дурепа, що це і є моя помста: наречений-людожер, якого я колись зопалу їй пообіцяла!

Уйма поглядав на наречену так ласо, наче збирався зжерти її просто на шлюбному ложі. Філумена від цих поглядів мало не непритомніла, а мені було навіть трішки завидно. Нічого страшного з нею не станеться, навпаки: буде щаслива. Щоправда, спочатку Уйма її виховає як слід!

Принц-бранець, чисто виголений, помолодів і покращав до невпізнанності. На мій подив, він зажадав женитися на Ортензії: чим йому сподобалася ця гора м’яса?! А він дивився на неї закоханими очима, і товстунка, спершу бліда як крейда, незабаром розцвіла, зарум’янилась й невимушено патякала з нареченим.

Коли з’ясувалося, що деспот буде вибирати між Стеллою й Розіною, я кинулася до Оберона. На щастя, мені вдалося піймати його в кабінеті, де, збираючись вийти до гостей, він радився про щось із комендантом.

Комендант осудливо покосував на мене, але й слова не посмітив мовити. Вклонився королеві й пішов.

— Що, Ліно? — неуважно запитав Оберон.

— Принц-деспот уже вибрав? — я задихалася й навіть не подумала про етикет.

— Ні.

— Не віддавайте йому Стеллу!

— Чому?

-Тому що… — я не знала, як пояснити. — Стелла з них найпорядніша. Вона готова була відмовитися від Обіцянки! Ми не можемо так її покарати — віддати деспотові. Це несправедливо!

На завалений паперами Оберонів стіл неквапливо вийшла вже знайома мені Дора, пацюк-прибиральниця. Викотила на середину стільниці туго зім’ятий аркуш, замислено встромила в нього зуби.

— Принц-деспот, — Оберон розсіяно погладив пацюка між вухами, — звичайно, дуже нехороша людина. Але, по-перше, він сидітиме в темниці й не зможе скривдити дружину. А по-друге… усе змінюється. І такі люди, трапляється, з часом відчувають симпатію до дружин і по-своєму люблять їх.

— Не віддавайте йому Стеллу, — повторила я, як заклинання. — Що це за радість — чоловік лиходій і арештант?

— А Розіна? Вона теж…

— Розіна цього хотіла! А Стелла — ні!

— Ліно, — Оберон зітхнув. — Твоя думка дуже важлива. Але думка принцес — важливіша.