Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом із присмерків виринула постать якогось чоловіка, котрий щось сказав йому незнайомою мовою. Він дивився на незнайомця з подивом і співчуттям, коли той кланявся, посміхався і щось настирливо цокотів. Що він йому каже? Здавалося, кудись кличе його. Незнайомець узяв його за руку і повів. Францеві спало на думку, що комусь потрібна його допомога. Може, він усе-таки не даремно приїхав сюди? Може, він усе-таки покликаний для того, щоб комусь тут допомогти?
І раптом біля цього цокітливого чоловіка з’явилося ще двоє, і один із них англійською мовою вимагав, щоб він дав їм грошей.
У цю хвилину дівчина в окулярах знову випарувалася з його думок, і на нього знову дивилася Сабіна, нереальна Сабіна зі своєю великою долею, Сабіна, перед якою він відчував себе таким маленьким. Її очі дивилися на нього гнівно і невдоволено: знову дозволив пошити себе в дурні? Знову хтось зловживає його ідіотською добротою?
Він різко вирвався від чоловіка, котрий тримав його за рукав. Він знав, що Сабіна завжди захоплювалася його силою. Схопив руку, яку до нього простяг другий чоловік, міцно стис її і чудовим прийомом дзюдо враз перекинув чоловіка через себе.
Тепер Франц був задоволений собою. Сабінині очі весь час були втуплені в нього. Вона вже ніколи не побачить його приниженим! Вона вже ніколи не побачить його поступливим! Він уже ніколи не буде м’яким і сентиментальним!
Його охопила майже весела ненависть до цих чоловіків, які хотіли поглузувати з його наївності. Він стояв, злегка пригнувшись і не спускаючи з них очей. Але зненацька щось важке вдарило його по голові, і він упав. Іще невиразно встиг усвідомити, що його кудись несуть. Потім почав падати, падати. А тоді — різкий поштовх, і він знепритомнів.
Прийшов до пам’яті він у женевській лікарні. Над його ліжком схилялася Марі-Клод. Він хотів сказати, що не хоче її тут бачити, хотів, щоб негайно повідомили про нього студентку у великих окулярах. Він думав тільки про неї, він хотів кричати, що не стерпить нікого поряд, окрім неї. Але раптом з жахом усвідомив, що не може говорити. Він дивився на Марі-Клод з безмірною ненавистю і намагався відвернутися від неї до стіни. Але не міг поворухнути тілом. Хотів хоча б голову відвернути. Та навіть головою не міг ворухнути. І тому заплющив очі, щоб не бачити її.27
Мертвий Франц нарешті належить своїй законній дружині, як ніколи досі не належав їй. Марі-Клод усім розпоряджається: організовує похорон, розсилає повідомлення про смерть, купує вінки, шиє собі чорну сукню, яка насправді є сукнею весільною. Так, лише чоловіків похорон для дружини — її справжнє весілля; завершення життєвого шляху; нагорода за всі страждання.
Пастор, зрештою, це чудово розуміє і над могилою говорить про вірну подружню любов, яка зазнала численних випробувань, аби до кінця життя залишитися для покійного надійною гаванню, до якої він міг повернутися в останню хвилину. І колега Франца, якого Марі-Клод попросила виголосити слово над труною, передовсім віддає шану мужній дружині покійного.
Десь позаду, підтримувана приятельками, стояла дівчина в окулярах. Стримуване ридання і безліч проковтнутих таблеток викликали в неї корчі ще до закінчення похоронного обряду. Схопившись за живіт, вона зігнулась у три погибелі, і подругам довелося вивести її з кладовища.28
Діставши від голови кооперативу телеграму, він одразу ж сів на мотоцикл і приїхав. Зайнявся похороном. Не надгробку звелів під батьковим іменем помістити епітафію: Він хотів Царства Божого на землі.
Він добре знає, що батько ніколи не сказав би таких слів про своє життя.
Але він певен, що епітафія точно передає те, чого батько прагнув. Царство Боже на землі означає справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не має права визначити життя батька своїм власним словником? Адже це вічне право всіх близьких покійного!
Повернення після довгого блукання — написано на пам’ятнику над могилою Франца. Епітафію можна тлумачити як релігійний символ: блукання в земній юдолі, повернення в обійми Божі. Але утаємничені знають, що фраза водночас має і свій, цілком світський смисл. Втім, Марі-Клод говорить про це щодня:
Франц, дорогий, добрий Франц, він не витримав кризи своїх п’ятдесяти років. Потрапив до пазурів жалюгідної дівки! Її ж бо навіть гарною не назвеш! Бачили її велетенські окуляри, за якими її майже не видно? Але п’ятдесятилітній (ми всі це знаємо!) душу продасть за молоде тіло. І лише його власна дружина знає, як він страждав від цього. Для нього це були справжні моральні муки! Адже Франц у глибині душі був чесним і добрим. Бо як інакше пояснити цю безглузду, шалену поїздку кудись в Азію? Він подався туди по свою смерть. Так, Марі-Клод знає це абсолютно точно: Франц свідомо шукав смерті. В останні дні, коли помирав і вже не повинен був брехати, він не хотів бачити нікого, крім неї. Він не міг говорити, але яка вдячність світилася в його очах. Очима він просив у неї прощення. І вона простила йому.29
Що лишилося від людей, які помирали в Камбоджі?
Одна велика фотографія американської актриси, яка тримає на руках жовту дитину.
Що лишилося від Томаша?
Епітафія: Він хотів Царства Божого на землі.
Що лишилося від Бетховена?
Похмурий, з неправдоподібною гривою чоловік, що вимовляє глухим голосом: «Es muss sein!»
Що лишилося від Франца?
Епітафія: Повернення після довгого блукання.
І так далі, і так далі. Перше ніж настане повне забуття, нас обернуть на кіч. Кіч — пересадочна станція поміж буттям і непам’яттю.
ЧАСТИНА СЬОМА УСМІШКА КАРЕНІНА 1
Із вікна видно було косогір, зарослий кривими тілами яблунь. Над косогором ліс закривав горизонт, і крива лінія пагорбів тяглася в далину. Надвечір, коли на блідому небі появлявся білий місяць, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів на ще не стемнілому небі, нагадував їй лампу, яку забули вранці погасити і яка цілий день світилася в кімнаті мертвих.
Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.
Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.
Тереза
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестерпна легкість буття», після закриття браузера.