Ірен Віталіївна Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

сто п’ятдесят, а мільйони, тисячі мільйонів, яких, вже готовенькими, ми селекціонуємо, класифікуємо і розподілимо між нашими клієнтами.

Конфіденційно. Без всіх тих балів, знайомств і складання угод з подальшою відповідальністю. Це минулий день! Нашою справою буде лише тестування і розподіл вже готового біоматеріалу! А всю виховну частину справи виконають за нас телебачення, соціальні мережі та інші засоби масових комунікацій. Відпаде необхідність такої кількості людей.

Вона махнула рукою на двері, за якими нечутно гув вулик учасників конференції.

— Всі міркування і детальні розробки викладено в тій червоній теці, - втомлено додала вона.

— Я подивлюся її першою, — сказав він і посміхнувся: — Я й сам давно думаю про те, що світ більше не потребує штучного насадження глупства, він і сам почав досить активно виробляти і розповсюджувати його! А нам варто розвиватися в інших напрямках, охоплюючи більше царин: політику, мистецтво, літературу.

Він помітив, як вона здригнулась, а щоки вкрилися нервовими червоними плямами.

— Не шарійтесь, Ганно, — посміхнувся він, називаючи її тим іменем, з яким вона приїхала сюди, — я давно вже називаю речі своїми іменами. Світ тримається на більшості.

За великим рахунком, ця більшість, м’яко кажучи… не здатна мислити самостійно. І саме вона допомагає сильним світу цього заробляти гроші на своєму ж невігластві, глупстві, темноті. Я далекий від ідей про рівність. Я вважаю, що на тлі темряви сонце світить яскравіше. І це сонце має світити людям освіченим і заможним.

— Ви не жартуєте, Семе? — з надією запитала вона. — Ви від початку знали, чим все закінчиться, влаштовуючи мережу ЛСД?

Він засміявся і пролив шампанське на білу краватку.

— Це відпрацьований проект. Навіть ви в своїй країні дійшли цієї думки.

— Ну… — знизала плечима вона. — Якби не обставини, то…

— До речі, а що з вами сталося? Ваш заклад був одним з найуспішніших.

Вона покашляла, даючи собі можливість трохи подумати над відповіддю.

— Ми не встежили за однією відступницею. Через те пережили зовнішнє втручання якраз напередодні зміни влади.

Випускниці вдалося втекти, а наступного дня нас атакували загони народних дружин та журналістів. І — понеслося. Я нічого не могла вдіяти, адже… Адже під дулом револьвера сама розкрила таємницю вірусу одному пройдисвіту.

— Певно, не обійшлося без кохання? — посміхнувся він.

— Не знаю. Не впевнена. Думаю, не обійшлося без політики.

— О, моя дорога, все в світі пов’язане із великими почуттями або з їх відсутністю. І те, й інше — небезпечно. Але і те, й інше грає нам на руку. Ваша відступниця була інфікована?

— На жаль, ні, - похитала головою вона. — То був гарний екземпляр, і якби вона інфікувалась, ми б, незважаючи на наше розформування, нині побачили б її в перших лавах феміністичних рухів. Вона б добре сублімувала свою енергію! Вже тоді б, повірте, їхні заходи були б набагато цікавішими, ніж роздягання на публіці. То була досить пристрасна дівчинка. За відсутністю чоловіка, якого ми не встигли підсунути, вона б пішла далі, ніж служіння комусь одному.

Вона замислилась і на кілька секунд поринула в ту неприємну мить, коли люди в уніформах трощили її лабораторію.

Він вловив її настрій, поклав свою долоню на її і заспокійливо поплескав по ній.

— Нічого, люба, не засмучуйтесь тимчасовою поразкою.

Ви на правильному шляху. Люди давно відвикли думати.

Маю на увазі: відвикли думати довго й об’ємно. Відвикли аналізувати. Вони, мов примати, здатні сприймати картинку, рух, запах, звук, але не довго, не більш ніж п’ятнадцять хвилин, до того ж в одній безвимірній площині.

— Тобто? — Вона скинула брови і розширеними очима дивилася на свого колишнього наставника, відчуваючи, що і зараз їхні думки збігаються. Тільки він, як і завжди, робить це струнко, чітко і навіть — поетично.

— Ну це як слухати рингтон на мобілці, в котрому лунає музика Моцарта! — пояснив він. — От більшість і слухає Моцарта у кількахвилинному рінгтоні — і лишається цілком задоволеною. Адже не потребує більшого. Вся симфонія — то вже занадто. Над нею ж треба думати! А що менше загальна маса буде думати, що більше втрачатиме навички аналізу, то легше надаватиметься керуванню! І краще обслуговуватиме потреби еліти.

— Але це… Це не зовсім…

— …коректно? — посміхнувся він й іронічно додав: — Це ви хотіли сказати?

— Так, — кивнула вона. — Не зовсім чесно.

— Це — чесно! — посерйознішав він. — Чесно, тому що нині немає подвійної моралі, як це було раніше, і всі набутки людства стали більш-менш доступними. Чесно, тому що нині кожен робить свій вибір: загнати в мобілку шмат музики великих композиторів чи піти і послухати її у виконанні симфонічного оркестру! Ніхто не заборонить тобі зробити те й інше! Ось у чому секрет. Прочитати Біблію в коміксах чи в оригіналі. Чи зовсім не читати її. Побачити Клімта в галереї — чи на кавовій філіжанці. Кожному своє. І наше завдання полегшити цей вибір для тих, кому важко визначитись. І ми це робитимемо чесно: через різного роду телешоу! Будемо одружувати і розлучати, виховувати, народжувати, революціонувати, смішити, шокувати, роздавати мільйони — і все це привселюдно! Щоби ніхто не міг запідозрити нас у всесвітній змові проти цих простих смертних!

Це буде їхній вибір. А ми… — Він примружився, згадуючи її слова. — А ми лише легенько дмухнемо їм у потилицю.

— Щоб ошукати остаточно і безповоротно! — розсміялася вона, жартома погрожуючи йому пальчиком. — Геніально, Семе!

— Фі, люба… Слово «ошукати» — не з мого лексикону. — І не з мого також. Пробачте! — скромно опустила вона очі.

Якусь мить вони сиділи, як двоє школяриків, чемно склавши руки на колінах, аж доки вона помітила в його очах зблиск сміху. І вона зареготали — весело, щиро, поплескуючи одне одного по коліні та плечі.

— Що ж, ходімо вечеряти, Енн, — сказав він, подаючи їй руку. — Я радий був погомоніти з вами.

Вони вийшли до зали, де біля столиків купчилися колеги.

Вона влилася в знайоме середовище і відчула себе спокійною.

За широким склом океан котив хвилі і був безмежним. І вона остаточно вирішила залишитись тут. Світ малий, подумала вона, ним можна керувати з будь-якої точки, головне — мати ідею. І тоді… …мрії збуваються.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший. Ланцелот

— Чорт! — вилаявся Барс, вкотре встромляючи картку в отвір дверей готельного номера.

— Переверни!

— Вже сто разів перевертав, — огризнувся він. — Ось тобі і п’ять зірок, блін! Доведеться спускатися на рецепшн, міняти карту. Ти почекаєш?

— Ні, - сказав я. — Піду спати.

— А по чарці?

— Та дідько з чаркою! Я втомився.

Знав,