Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

Він на мить одхилився назад, щоб сфотографувати ще не одягнену Лючану, і, скориставшись із цього, Йоссар’ян уже щільно причинив двері. Голодний Джо став оскаженіло налітати на них усім тілом, одбігав, збирав усі свої сили і з розгону налітав ізнову. В перервах між цими атаками Йоссар’ян спромігся сяк-так одягтися. Лючана теж уже було надягла своє біло-зелене плаття, але тепер підняла поділ до пояса, щоб натягти трусики. Неспроможний спокійно дивитись, як зникає під тканиною жадане тіло, Йоссар’ян простяг руку, і, вхопивши дівчину за підняту литку, притяг до себе. Вона підскочила на одній нозі й міцно пригорнулась до нього. Розчулений Йоссар’ян трепетно цілував її вуха й заплющені очі, гладячи пружні сідниці; Лючана тихенько муркотіла, охоплена жагою. Та за мить хирляве тіло відчайдушного Голодного Джо знову накинулося на двері — і то з такою несподіваною силою, що обоє мало не впали.

— Vite! Vite![31] — гримнув Йоссар’ян, відштовхуючи Лючану. — Одягайся!

— Що ти там мелеш? — поцікавилась вона.

— Швидше, кажу, швидше! Невже не розумієш? Швидше одягайся.

— Stupido! — огризнулась дівчина. — Vite — це по-французьки, а не по-італійськи. Subito![32] Так би й казав. Subito!

— Si, si. Я так і кажу. Subito, subito!

— Si, si, — згідливо цвірінькнула вона й побігла взуватися та чіпляти кліпси.

Голодний Джо тим часом припинив ломитися в двері і тепер клацав фотоапаратом, фотографуючи їх крізь замкову щілину. Коли обоє одяглися, Йоссар’ян почекав нової атаки і зненацька відчинив двері. Голодний Джо кулею влетів до кімнати і, як жаба, гепнувся на підлогу. Йоссар’ян спритно обминув його, перебіг вітальню та коридор і вискочив на сходи, тягнучи за собою Лючану. Вони з грюкотом побігли вниз, перестрибуючи через сходинки, і весь час мало не задихалися від реготу. Кілька разів зупинялися, знесилено схиляючи голови одне до одного і торкаючись лобами. Та їхній сміх одразу урвався, коли внизу вони зустріли Кристі, котрий повертався додому, змарнілий, замурзаний і нещасний, у пожмаканім мундирі й несвіжій сорочці. Краватка в нього з’їхала набік, він брів, заклавши руки в кишені, і вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

— Що сталося, малий? — співчутливо запитав Йоссар’ян.

— Я знову на мілині,— силувано посміхнувся Кристі.— Не знаю, що тепер і робити.

Йоссар’ян теж не знав. Останні півтори доби Кристі прожив із розрахунку двадцять доларів на годину, що їх платив своїй байдужій кралі, і тепер у нього не залишилося ані цента: розвіялася геть і його власна платня, і та щедра дотація, що її кожного місяця надсилав багатий і великодушний татусь. А це означало, що він не зможе бачитися зі своєю кралею. Вона не дозволяла йому ходити слідом за нею, коли виряджалась на полювання за іншими військовими клієнтами, і аж нетямилася з люті, угледівши, що він потай плентає десь позаду. Звичайно, ніщо не заважало йому нести варту під її будинком, але в нього не було певності, що вона там ночує. Задарма вона йому нічого не дозволяла. Любощі як такі її не цікавили. І все одно Кристі хотів бути впевнений, що вона принаймні не спить із якимись геть бридкими почварами чи з кимось із його знайомих. Капітан Гадд, коли прилітав до Рима, обов’язково йшов саме до неї, а потім мордував Кристі своїми спогадами про те, як він знову розважався з його коханою і які жорстокі, принизливі непотребства з нею витворяв.

Лючана неабияк розчулилася, узрівши безталанного Кристі, та тільки-но вийшла з Йоссар’яном на залиту сонцем вулицю, як знову вибухнула нестримним реготом: вихилившись із вікна, Голодний Джо слізно благав їх усе-таки піднятись нагору й роздягтися, бо він — справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана схопила Йоссар’яна за руку й майже побігла бруківкою, лунко клацаючи підборами своїх білих чобітків, така ж запальна, простодушна й самовпевнена, як і в перші хвилини їхнього знайомства. Порівнявшись із нею, Йоссар’ян обхопив дівчину за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці. А там Лючана вивільнилася і, діставши з сумочки люстерко, поправила зачіску й підмалювала помадою губи.

— Слухай-но, а чому б тобі не записати моє прізвище й адресу, щоб знайти мене, коли знову будеш у Римі? — запитала вона.

— Слухай-но, а чому б тобі не дати мені свого прізвища й адреси, щоб я їх записав? — погодився Йоссар’ян.

— Чому? — зненацька войовниче ошкірилась дівчина, гнівно скрививши губи й блиснувши очима. — А тому, що ти подереш того папірця на дрібні клаптики й викинеш геть, тільки-но я відійду!

— Чого б це я мав його дерти? — запротестував зніяковілий Йоссар’ян. — Що ти вигадуєш?

— Все одно викинеш, — переконано мовила дівчина. — Подереш і викинеш, тільки-но я відійду. Ще й будеш хизуватись, як павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з тобою до ліжка і не взяла грошей.

— А скільки ти хочеш? — запитав Йоссар’ян.

— Stupido! — палко вигукнула вона. — Не треба мені від тебе ніяких грошей!

І, тупнувши ногою, Лючана шпарко змахнула сумкою.

Йоссар’ян одсахнувся, щоб, бува, не дістати знову по пиці. Та натомість вона одірвала аркушик паперу і, нашкрябавши на ньому своє прізвище й адресу, простягла Йоссар’янові.

— Ось, маєш, — глузливо докинула вона і прикусила нижню губку, яка в неї ледь тремтіла. — І не забудь… Не забудь подерти його на дрібні клаптики, тільки-но я зникну з очей.

А далі ясно всміхнулася, потисла йому руку, скрушно прошепотіла: «Addio»,[33] на мить пригорнулась до нього і пішла геть, струнка, граціозна, сповнена неусвідомленої гідності.

І тільки-но вона зникла з очей, Йоссар’ян тут же подер на дрібні клаптики того папірця й подався в протилежному напрямку, пишаючись, мов павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з ним до ліжка і не взяла грошей.

Та щойно він опинився в їдальні Червоного Хреста серед десятків інших військовослужбовців у найхимерніших уніформах, як його самовтіху мов рукою зняло; перед очима постав образ Лючани — ось вона роздягається, ось одягається, ось голубить його, ось свариться з ним, відмовляючись навіть у ліжку зняти рожеву капронову сорочку. Яєчня з грінками каменюкою застряла йому в горлі, коли він усвідомив, якого величезного маху дав, подерши на дрібні шматки разом із тим папірцем це лагідне, тепле, гнучке, юне, ніжне тіло й бундючно кинувши його людям під ноги. Він втратив її, втратив назавжди — що може бути жахливіше?! О, як тяжко без неї тут, серед нудних безликих людей в уніформах! Йому шалено