Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

всіх можливих спецхранів — тобто всього, що лежало за сімома замками на збереженні. Цензура відступала і скорчувалась, усе прискореніше здавала територію за територією, і виявлялося, що радіо, телебачення, преса здатні захоплювати. Це накривало сильніше за горілку. Це був наростаючий меґашок загальною тривалістю у п’ять років, при цьому доза потрясінь робилася все більшою та сильнішою, ми обмінювалися, наче курці травою, періодикою, книжками і ксерокопіями, це було якесь неперервне читання, слухання, бубоніння за спиною, миготіння з екранів, кружляння думок і гасел, мультиплікація. Уяви собі — зненацька всім захотілося товстих журналів і публіцистики! Усі почали розумітися на екології, корупції та ціноутворенні. А словосполучення типу національно-російська двомовність, реґульовані ринкові механізми чи парад суверенітетів увійшли в плоть і кров щоденних колапсоїдних балачок у кожній черзі. Це була геометрична проґресія.

Мене цікавиш ти. Як це відбивалося на тобі?

Звичайно, з наростанням і — nomen omen — прискоренням. «Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої». Це знову з «Аве, Крайслер!», як ти здогадуєшся. Я вживаю ми, але тут розумій його так, що це я. У тому числі це я.

Тобто ти потрапив у течію й тебе понесло в бажаному напрямку?

Трохи не так. Це досить викривлене відчуття, що тоді все йшло своєю чергою і само собою влаштовувалося. Чи то пак розвалювалося — кому що краще лягає на душу. Насправді зміни увесь час перебували під загрозою. Загалом здавалося, що це як у футболі — порушення стають дедалі очевиднішими, але суддя все ще не зупиняє гру, не свистить, коментатори кажуть у таких випадках, що суддя дає пограти. Хоч свисток у нього вже в зубах. Кілька років ми прожили в нервовому сторожкому очікуванні різкого закручування гайок і повноформатних репресій. Це, до речі, теж тодішнє словосполучення — закручування гайок. Щоб воно з’явилося, треба їх було для початку трохи повідкручувати. Часом здавалося, що от — уже почалося, от він, сигнал, завтра вночі по нас приїдуть. Це вам на Заході могло віритися, що Горбі ґарантує незаламування рук і ледь гумористичний перебіг прощання з минулим. Це у вас він вважався таким собі вродженим ліберальним добрягою в оточенні кровожерних ортодоксів. Ми ж так цього не відчували, цієї його ліберальної доброти. Одного львівського розгону вистачило, щоб так цього не відчувати. Хоч у той же час було ясно, що краще він, аніж будь-хто інший. Але все-таки про мене. Якщо мати на увазі безпосередню заанґажовану діяльність, то я долучився відразу ж після Польщі, влітку 89-го.

Настільки сподобався польський карнавал?

Так, надзвичайно. Я був на сто відсотків з ними. І не тому, що їхні менти принагідно розстріляли мене з водомета, а передусім тому, що опозиція взагалі — ну, як би це сказати? — сексі. Тобто Польща Польщею, а статевий потяг своєю дорогою. Ти ж припускаєш якусь таку річ, як пристрасть? Отже, це була вона і її вже не хотілося стримувати. Ми збиралися в одному з підвалів на Валах, то була майстерня, що належала спілці художників. Одним з її користувачів був художник Микола Я., ми з ним віднедавна затоваришували і це суттєво прискорило мою згоду на його запрошення до організації. Микола Я. старший за мене років на два, ми зблизилися з ним трохи раніше, восени 88-го. Тієї осені ми домовилися, що удвох напишемо есей про певного, на той час глухо ізольованого Системою митця, пана Опанаса, чи просто Панаса. У нього таке фонетично розкішне прізвище — Заливаха. Зараз йому вже 80, а тоді, як виходить, було 63 роки. До чого я згадую про його вік? Тому що він з того покоління, яке у 60-ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. Мені здається, справа взагалі завжди і тільки в естетиці. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними. Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році. Він відсидів на зоні п’ять років — серед інших і з Параджановим. Ти знаєш, хто такий Параджанов?

Так, я знаю його фільми. Не всі.

Ну от. У 70-му році Система його, тобто Опанаса, випустила, але прирекла на животіння, забуття і повільне підточування. Вони пильнували його всіма своїми стонадцятьма рецепторами — кожен крок управо і кожен уліво. Дякувати Богу, він абсолютно сильний і за всі попередні десятиліття накопичив у собі стільки опору, що аж. Це, до речі, один з наслідків читання Сенеки. І Германа Гессе, і тисячі інших. Ярослав Ґарсія, поет і мій кум, а також кум і мій поет, одного разу сказав мені так: Отже, у цьому місті живе леґендарний художник і цього ніхто не бачить — напиши про нього. Слово отже на початку речення стосувалось якоїсь попередньої думки, однієї з тих, що від них часом ледь не лускали наші з Ярославом помірно алкоголізовані, та все одно запалені черепи. До речі, в одному з віршів Ярослав Ґарсія написав про себе я палій, бо маю світла повну голову свою. І ця повна світлом голова придумала мені чергову пригоду. Тому пізня осінь 88-го, та й грудень теж — це наші напівлеґальні пізні вилазки на вулицю Кошового, до Заливахи. Я хотів, щоб Микола Я. став моїм співавтором, і він погодився. Для мене це був засіб урешті зблизитися з ним, я знав, що він перекладає Бруно Шульца і зовсім не такий, як інші. Кожен не такий був на рахунку, йшлося про певний альянс не таких. Третім у нашому маленькому загоні був, ясна річ, керівник проекту Ярослав Ґарсія, а четвертим Фотопавло зі своїм бездоганно старосвітським ніконом. Ми підходили до умовленого місця лише після настання темряви і сторожко роззиралися в передчутті хвостів. Двоє з нас наближалися з боку вулиці, але її протилежною стороною, в останню мить різко перебігаючи до потрібної хвіртки. Ще двоє рухалися через сусіднє подвір’я, шкільне, і крізь діру в металевій сітці пробиралися на заборонену дисидентську територію. Ми скрадалися стрибками — з однієї купи осіннього листя на іншу. Вітер повнився криками невидних, певно, сполоханих нами ворон. Вітер і дощ наприкінці грудня — як мені знову опинитися в тих ночах? Таких ночей вже може й не бути.

Навіть не сумнівайся. Таких не буде.

Побачимо. Десь у березні вийшло чергове число ілюстрованого тижневика з ризикованою назвою «Україна». Здається,