Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

не ризикуємо. Колона зупиняється метрів за сто від сидячих на асфальті демонстрантів, більш-менш нарівні з нами. Начальник у бобику вдається до гучномовця. Він вимагає звільнити проїжджу частину і мирно розійтися — у противному разі будуть застосовані armatki wodne. У відповідь сидячі одностайно свистять. Начальник повторює своє заклинання вдруге, бо так йому велить службова інструкція. Сидячі свистять удруге, але ще одностайніше. Стрийко Роман пояснює нам, що зараз буде третє і останнє попередження. Так, ніби коментує тенісний матч. У 30-ті роки він був чемпіоном Станиславова з тенісу та пінґ-понґу. Начальник і справді виголошує свій магічний текст утретє. Стрийко задоволено дивиться на нас і каже ну от. Сидячі втретє відповідають свистом і гамором, потім на мить усе замовкає, тиша. А тепер вони вистрелять, каже Стрийко. Стволи на баштах повертаються в наш бік. Я навіть устигаю зрозуміти, по кому вони вистрелять. Тобто я ще тільки встигаю, а в живіт мені вже хуячить такий приголомшливий струмінь, що я майже валюся з ніг. Тепер ясно — каральну акцію вони вирішили почати з мирного населення. Усі три попередження начальника-гучномовця стосувались і нас. Наступний кадр: ми біжимо Плянтами — обліплені одягом, до останньої нитки мокрі, абсолютно дивне революційне угруповання, передовий загін екстремістів, підступно замаскований під подружню пару з України, їхню шестирічну доньку і сивочолого ветерана (увага: озброєний тенісною ракеткою і вкрай небезпечний!). А взагалі добре, що того дня все сталося так. І що — на відміну від дещо давніших часів — ту воду з водометів уже нічим не зафарбовували. Довелося б так і ходити у плямах.

За цими плямами вони згодом виловлювали учасників розігнаних демонстрацій. Вони їх знакували.

У нас починалося щось подібне. На той час уже почалося. Як завжди, зі Львова — там у 88-му пройшло пару перших мітинґів і наче б нічого. Мабуть, Система вирішила почекати, придивитися. Тут головне щоб не зарано, але й не запізно. Звісно, що немає потреби кидатися на купку міських вар’ятів. Слід упіймати саме той момент, коли купка починає обростати все прихильнішим людом, але поки що не стала масою. 300 тисяч на вулицях — це для влади кінець. Від 300 тисяч і більше. Але у 88-му де ще були ті 300 тисяч! Два мітинґи відбулося спокійно, на третій раз у влади зіграло очко, зірвало дах і вона застосувала омон з вівчарками. Кажуть, ніби виникло жахливе місиво — крики, кров, гумові палиці, заламування рук. Найбільше перепало старим жінкам, бабусям, вони ж у Львові завжди на чолі процесів. І процесій. Крім того, ефект несподіванки, шок: омон тоді засвітили вперше, ніхто й ніколи перед тим чогось такого не бачив, навіть і не чув про існування чогось такого — справжнє ґестапо, всі по два метри, бритоголові, в чорному, тупі, безжальні, б’ють лежачих, жінок, дітей, усі на психотропах. Найбільше мучило саме це: хто вони такі і звідки взялися на наші черепи зі своїми, курва, кийками. У кожному разі тої осені вони начебто всіх задавили, ніхто вже не рипнувся, всі наші розбіглися по зимових криївках і зализували рани до весни, а мені написався вірш, де хлопці в беретах взялись до наших суглобів і вони плюють на цей старовинний брук. Чекай, ми щойно говорили про травень 89-го, а тепер я знову невідомо де.

Припустимо, що ви повернулися з Польщі.

Ну так, ми повернулись, і я відразу ж кинувся збирати необхідні папери й передавати їх до Москви останнім вагоном останнього потяга. Зненацька з’ясувалося, що все мусить бути назавтра, бо завтра — межа. Я завис у Києві, вдень бігав за якимись медичними довідками, яких навіть теоретично ніхто не повинен був мені в Києві видавати, бо я в Києві не мешкав, тож звідки їм було знати про мої можливі психічні відхилення. Але пароль я від Хонекера, тобто від Жигуна, діяв безвідмовно. Взагалі-то мався на увазі товариш Еріх Гонекер, як ти розумієш, але Юру Жигуна всі любили й шанували саме як Хонекера і якби я казав, що я від Гонекера, то й довідок мені б не побачити, бо хто такий той Гонекер? А вночі ми з Кручиком, доброю душею, длубались у російських перекладах моїх віршів і доходили розпачливого висновку, що поезія все одно кудись вислизає. Російські переклади були потрібні для того, щоб таємно-таємниче журі в Москві мене оцінило і вирішило, що зі мною вчинити. Звісно, йшлося про підрядники. А ще в один з тих днів я мав довгу зустріч із Соломією.

Хто вона?

Її вже немає. Тому її присутність є настільки відчутною. Безумовно — це її я маю на увазі у своїй присвяті до «Дванадцяти обручів»: Крістіанові, Соломії та Іншим. Крістіан — це Крістіан Льойдль, дивний віденський поет, унаслідок якогось нервово-метафізичного розладу він періодично здригався і видавав із себе різкий пташиний клич. Інші — це всі ті, що відійшли невідомо куди з цього світу упродовж того самого відтинку часу, поки я носився зі згаданими обручами всередині. А Соломія — це вона, Соломія Павличко. Пам’ятаю той по-літньому згущений день і як Неборак звів нас на Прорізній, тоді ще, здається, Свердлова. Я казав їй, наче збираюся писати дисертацію про Антонича, а вона все застерігала тільки в жодному разі не назови її «Богдан-Ігор Антонич: традиції і новаторство». Хоча ні — в ті хвилини ми ще були на Ви, вона мусила казати не назовіть — це вже згодом, пізньої ночі, після багатьох чарок коньяку в Жигуновій майстерні і ще бозна-де, коли все стемніло, а мій язик перестав мене слухатися, ми — на вимогу все того ж Неборака — поцілувалися на брудершафт. Усе це діялося на якійсь лавочці, у глибині якогось дитячого майданчика, де були гойдалки і все гойдалося.

Вона була письменницею?

На відміну від багатьох літературознавців вона справді знала літературу. Знала у глибшому сенсі, тобто знала, як ця штука дихає, тремтить, розгортається, знала її в найтонших структурах і найдальших закамарках, передусім прозу. Пам’ятаю телефонну розмову в Києві: ми тисячу разів повторили проза, подумки теж. Але в ті часи ми не могли обійти і політику — вона звідусіль сама нав’язувала себе, це тривало четвертий рік, усе, чого не торкнешся, виявлялося на дотик політикою. Влітку 89-го це вже стало тотальним захопленням, дещо психотичним, однак неминучим. Я вживаю слово захоплення, тому що саме це слово правильне. Нас було захоплено, ми були захоплені. Нас було захоплено ланцюговою реакцією на поступове розкривання