Стефані Маєр - Світанок

так і надалі? Чи не почнуть вони незабаром підстерігати сусідів?

Я попрямував до дверей, рахуючи замість неї секунди:

— Міссісіпі раз, Міссісіпі два…

— На річці повінь? — буркнула Розалія.

— Знаєш найлегший спосіб утопити блондинку? — мовив я, навіть не зупинившись, щоб поглянути на неї. — Треба прикріпити дзеркало на дні водойми.

Зачиняючи двері, я вчув Едвардів смішок. Схоже, його гумор покращувався разом із поліпшенням Беллиного здоров’я.

— Старий анекдот, я вже його чула, — гукнула мені навздогін Розалія.

Я поплентався сходами вниз, сподіваючись тільки дотягнути до дерев, де повітря буде чистішим. Я планував покинути одяг десь поблизу від будинку, щоб у разі необхідності знову скористатися ним, але не прив’язувати собі до ноги, аби не набратися самому цього смороду. Поки я вовтузився з ґудзиками на сорочці, відсторонено міркував, що серед вовкулак ґудзики ніколи не ввійдуть у моду.

Дибаючи через газон, я вчув голоси.

— Ти куди зібрався? — запитала Белла.

— Я йому дещо забув сказати.

— Дай Джейкобу виспатися — це почекає.

Так, будь ласка, дай Джейкобу виспатися.

— Та я на хвильку.

Я повільно обернувся. Едвард уже вийшов на поріг. На обличчі його читалося вибачення, коли він підійшов до мене.

— Боже, що на цей раз?

— Вибач, — мовив він, а тоді завагався, наче не міг підібрати слова, аби краще висловити свою думку.

Що у тебе на думці, ти, читачу думок?

— Коли ти щойно розмовляв із Семовим посольством, — промурмотів він, — я все переповідав Карлайлу, Есме та іншим. І їх турбувало одне…

— Слухай, ми ж не знімаємо варти. Тобі зовсім не треба вірити Семові, як віримо ми. Та й ми тримаємо вуха нашорошеними.

— Ні, ні, Джейкобе. Я не про це. Ми цілком покладаємося на твою інтуїцію. Навпаки, Есме турбувалася, що через нас у вашої зграї з’явилося забагато труднощів. І вона попросила мене побалакати з тобою сам на сам.

Це мене захопило зненацька.

— Труднощів?

— Я про бездомність. Вона дуже засмучена, що ви позбавлені всього.

Я фиркнув. Вампірська мамуся-квочка… дивина.

— Ми міцні. Передай їй, щоб вона не хвилювалася.

— Вона все одно захоче допомогти вам, чим зможе. Я так зрозумів, що Лі не любить харчуватися, як вовки?

— І? — запитав я.

— Джейкобе, у нас тут є нормальна людська їжа. По-перше, для окозамилювання, та й для Белли також. І Лі могла б приходити до нас обідати. Ви всі могли б.

— Я їм передам.

— Лі ненавидить нас.

— І що з того?

— Тож спробуй передати їй це так, щоб вона принаймні поміркувала над цим, не відкидала зопалу.

— Зроблю все, що мені до снаги.

— І ще виникає проблема з одягом.

Я поглянув на власне вбрання.

— О так! Дякую.

Мабуть, буде нечемно згадувати, як нестерпно воно смердить. Він легесенько посміхнувся.

— Ми легко змогли б задовольнити будь-які ваші потреби. Аліса рідко дозволяє нам одягати одну й ту саму річ двічі. У нас тут гори новесенького одягу, який незабаром опиниться в благодійній організації, а Лі, мені здається, має приблизно такий самий розмір, як Есме…

— Не певен, які почуття в неї викличуть обноски кровопивць. Вона не така практична, як я.

— Я вірю, що ти здатен передати пропозицію так, щоб та не викликала відторгнення. Бо ж ми можемо допомогти з будь-якими необхідними дрібничками, з транспортом, та будь із чим. І ще в нас є душ, бо ж ви надаєте перевагу життю просто неба. Будь ласка… не вважайте, що ви зовсім позбавлені переваг рідного дому.

Останнє речення він сказав дуже лагідно — цього разу не намагався говорити цілком спокійно, а натомість уклав у свої слова почуття.

Я секунду витріщався на нього, сонно кліпаючи повіками.

— Це… е-е-е… дуже мило з вашого боку. Передай Есме, що ми оцінили… е-е-е… її турботу. Але тут по периметру нам кілька разів трапляється перепливати річку, тож доводиться час від часу митися.

— Ти все одно передай нашу пропозицію.

— Звісно, звісно.

— Дякую.

Я відвернувся — і завмер, облившись холодним потом, коли почув низький, болісний стогін із будинку. Не встиг я озирнутися, як Едварда вже й близько не було.

А цього разу що?

Я помчав за ним, рухаючись, як зомбі. Голова моя працювала так само, як у зомбі. Враження було, що то не мій вільний вибір. Щось було не так. Треба поглянути, що трапилося. Проте я сам нічого не зможу вдіяти. І від цього я почуватимуся тільки гірше.

Це було невідворотно.

Я знову заскочив у хату. Белла важко дихала, вона скрутилася клубочком навколо величезної ґулі, на яку перетворився її живіт. Розалія тримала її, а Едвард, Карлайл та Есме схилилися над нею. Краєм ока я зауважив якийсь рух — Аліса завмерла нагорі сходів, тримаючись за скроні, й невідривно дивилася вниз. Дивна річ — вона ніби не могла спуститися вниз.

— Карлайле, секунду, — важко видихнула Белла.

— Белло, — стривожено мовив доктор, — Я почув, як щось хруснуло. Я маю поглянути.

— Я майже певна, — хрип, — це ребро. Ой! Так. Саме тут, — вона вказала собі на лівий бік, але рукою не торкнулася.

Воно вже почало ламати їй кістки.

— Треба зробити рентген. Можуть бути гострі уламки. Ми ж не допустимо, щоб вони тобі щось прокололи.

Белла зробила великий вдих.

— Гаразд.

Розалія обережно підняла Беллу. Здавалося, Едвард зараз заперечить, проте Розалія вищирила на нього зуби й проричала:

— Я вже тримаю її.

Отож Белла трохи зміцніла, але та істота також. Неможливо морити голодом одного, не заморивши й другого, але й оздоровлення спрацювало так само. І так зле, і так не ліпше.

Білявка миттю винесла Беллу сходами нагору, Карлайл та Едвард не відставали від неї — ніхто з них і не звернув на мене уваги, а я й далі стояв як укопаний у коридорі.

У них тут був запас крові та ще й рентгенівський апарат? Мабуть, лікар переніс додому всю свою роботу.

Я був знесилений — не міг бігти за ними, взагалі не міг поворухнутися. Я притулився спиною до стіни й повільно сповз додолу. Вхідні двері були відчинені, отож я обернувся носом до них, щасливий, що звідти пробивалося свіже повітря. Я прихилив голову на лутку та прислухався.

Я чув, як нагорі працює рентгенівський апарат. А може, мені так здавалося. А тоді долинули легесенькі кроки вниз по сходах. Я й не дивився, хто з вурдалаків це був.

— Може, дати тобі подушку? — запитала Аліса.

— Ні, — муркнув я. Що це за нав’язлива гостинність? Вона мене дратувала.

— Тобі ж не зручно, — зауважила вона.

— Ні.

— То чого ж ти не