Сьюзен Коллінз - У вогні

— Але... як таке може бути? — спитав Цезар.

— О, це було неофіційне одруження. Ми не ходили до Будинку правосуддя, не підписували жодних паперів. Але у нас в Окрузі 12 існує традиційний шлюбний ритуал. Не знаю, чи є щось подібне в інших округах, але в нас це робиться так, — сказав Піта й коротко описав церемонію з підсмажуванням хліба.

— Ваші родини були присутні? — спитав Цезар.

— Ні, ми нікому про це не казали. Навіть Геймітчу. Та й мама Катніс навряд чи б це схвалила. Але розумієте, ми знали: якщо одружимось у Капітолії, не буде нашої традиційної церемонії. До того ж ми вже не хотіли чекати. Тож одного дня просто одружилися, — розповів Піта. — І тепер почуваємося справжніми молодятами — ця церемонія важить для нас більше, ніж папірець чи вечірка.

— Отже, це сталося ще до оголошення Червоної чверті? — уточнив Цезар.

— Певна річ, до оголошення. Ми б так не вчинили, якби знали, що станеться, — промовив Піта, і голос його посумнішав. — Але хто ж міг припустити, що на нас чекає нове випробування? Ніхто. Ми пройшли крізь Ігри, ми стали переможцями, здавалося, всі в захваті, що ми разом, а потім — р-р-раз... Ну хто міг таке передбачити?

— Звичайно ж, Піто, ви не могли цього передбачити, — Цезар поклав руку йому на плече. — Як ти правильно сказав, ніхто не міг знати, що таке станеться. Але я повинен зізнатися: я щасливий, що ви провели разом бодай кілька щасливих місяців.

Шалені оплески. Наче підбадьорена ними, я підвела обличчя і всміхнулася до аудиторії вдячно, але не без тіні трагічності. З пір’я ще де-не-де струменів димок, і від цього мої очі дуже доречно почервоніли.

— А я не щасливий, — відповів Піта. — Шкода, що ми не дочекалися, щоб усе відбулось офіційно.

Це здивувало навіть Цезаря.

— Але трохи — це ж ліпше, ніж нічого.

— Цезарю, мабуть, я думав би так само, — гірко промовив Піта, — якби не дитина.

Отакої! Знову він за своє. Кинув бомбу, яка звела нанівець зусилля всіх трибутів, що виступали до нього. А може, й ні. Можливо, цього року він просто запалив ґніт на бомбі, яку змайстрували інші переможці в надії, що хтось її підірве. Можливо, я в своїй весільній сукні. Не відаючи, що я цілком залежу від таланту Цинни, в той час як Піті не потрібно нічого: він кмітливий від природи.

Коли бомба вибухнула, навсібіч полетіли звинувачення в несправедливості, варварстві й жорстокості. Навіть найбільші прихильники Капітолія, найкровожерливіші любителі Ігор не могли бодай на мить не відчути, наскільки ситуація жахлива.

Я вагітна.

Слухачі не одразу перетравили новину. Вона вразила й поступово проникла до глибини душі, підхоплена різними голосами — і натовп застогнав, як отара поранених тварин: ремствував, лементував, кликав на допомогу. А я? Я знала, що на всіх екранах крупним планом показують моє обличчя, але не робила жодних спроб сховатися. Бо в ту мить я також перетравлювала те, що сказав Піта. Хіба не цього я жахалась найбільше, коли мова заходила про весілля, про майбутнє? Втратити своїх дітей на Іграх? А зараз так і могло бути, хіба ні? Чи не тому я все життя вибудовувала захисні стіни, лякаючись на саму думку про одруження й родину?

Вже й гонг пролунав, а Цезар не міг заспокоїти глядачів. Піта на прощання кивнув і повернувся на своє місце, більше не зронивши ані слова. Губи Цезаря ворушилися, але в студії панував суцільний хаос, і я не могла розчути жодного слова. Тільки гімн, який заграв так гучно, що я всім тілом відчула вібрацію, нагадав усім: ми у прямому ефірі. Я автоматично підвелась, і тут Піта потягнувся до мене. Я взяла його за руку; з його очей котилися сльози. Наскільки вони щирі? Невже це підтвердження того, що його повсякчас переслідували ті самі жахи, що й мене? Що й усіх переможців? Усіх батьків у кожному окрузі Панему?

Я озирнулася поглянути на аудиторію, але перед моїми очима попливли обличчя батьків Рути. Їхній смуток. Їхня втрата. Я мимовільно обернулася до Чича та простягла йому долоню. Мої пальці зімкнулися на куксі, якою тепер закінчувалась його рука.

І тут почалося. Тут і там переможці бралися за руки. Деякі одразу, як морфліністи чи Вариста з Біпером. Інші, як Брут та Енобарія, невпевнено подавали одне одному долоні, спонукані рештою переможців. Коли пролунали останні ноти гімну, всі двадцять чотири трибути стояли щільною шерегою, яка, либонь, уперше з Чорних часів свідчила про єдність усіх округів. Влада це усвідомила — один по одному почали чорніти екрани. Втім, було вже запізно. У загальному хаосі трансляцію не вимкнули вчасно. Всі нас бачили.

Вимкнули світло, і на сцені теж зчинився безлад; ми навпомацки змушені були повертатися до Тренувального центру. В метушні я відпустила руку Чича, але Піта твердо вів мене до ліфта. Фіней і Джоанна спробували приєднатися до нас, але миротворці заступили їм дорогу, і ми залишились у ліфті самі.

Щойно ми вийшли з ліфта, Піта схопив мене за плечі.

— В нас мало часу, тож кажи швидко: мені є за що вибачатися перед тобою?

— Ні, немає, — відповіла я. Звісно, Піта ризикував, без моєї згоди кажучи таке в прямому ефірі, але я була навіть рада, що нічого не знала, що в мене не було нагоди відмовити його, що провина перед Гейлом не спотворила мого справжнього ставлення до Пітиного вчинку. Безумовно, дуже сміливого.

Десь далеко-далеко є місце, яке називається Округ 12, і там моя мама, сестра, друзі відчують наслідки того, що трапилося сьогодні ввечері. А арена зовсім близько: нетривалий політ на вертольоті — і ми вже там. Завтра і на нас із Пітою, і на всіх трибутів чекає передбачуване покарання. Але навіть якщо всі ми загинемо жахливою смертю, того, що відбулося сьогодні, вже не скасуєш. Переможці наважилися на власне повстання, і можливо — можливо — його Капітолій не зможе стримати.

Ми чекали повернення інших, та коли двері ліфта відчинилися, з’явився тільки Геймітч.

— Там якесь божевілля коїться. Всіх відіслали додому, а головне, скасували повтор інтерв’ю по телевізору.

Ми з Пітою підбігли до вікна та спробували роздивитися, що відбувається на вулиці далеко внизу.

— Що вони там вигукують? — не витримав Піта.