Стівен Кінг - Сяйво

«Оверлуком» раптом володіє приватна особа, жінка на ім’я Сільвія Гантер… яка чисто випадково від тисяча дев’ятсот сорок другого до тисяча дев’ятсот сорок восьмого року звалася Сільвією Гантер-Дервент.

— Ваші три хвилини закінчуються, — сказала операторка. — Далі прозвучить сигнал.

— Любий мій містере Торренс, усе це загальновідома інформація… і прадавня історія.

— Ця інформація не була відомою мені, — сказав Джек. — Я також маю сумніви, що вона відома багатьом людям. Далебі не вся. Про те, що там застрелили Джінеллі, можливо, пам’ятають, але я сумніваюся, щоби бодай хтось склав до купи всі ті дивовижні й чудні перетасування, що відбулися з «Оверлуком» після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. І схоже, що завжди в цій лотереї або сам Дервент, або хтось із наближених до Дервента спливає з виграшним квитком. Містере Уллман, що тут розкручувала Сільвія Гантер у шістдесят сьомому й шістдесят восьмому? Бордель, чи не так?

— Торренсе! — його шокованість подолала тріскотню двох тисяч миль телефонних кабелів, не втративши ані йоти.

Усміхаючись, Джек вкинув до рота і розжував наступну пігулку екседрину.

— Вона продала заклад після того, як у ньому помер від інфаркту доволі відомий член сенату США. Ходили чутки, що його знайшли цілком голісіньким, якщо не рахувати чорних нейлонових панчішок з поясом і туфель з високими підборами на ногах. Лакових туфель, якщо бути точним.

— Це злісний, гидотний наклеп! — скрикнув Уллман.

— Невже? — перепитав Джек. Він уже почав почуватися краще.

Біль з голови спливав геть. Він узяв останню пігулку і розжував, насолоджуючись гірким смаком екседринового порошку, поки той розчинявся в його роті.

— То був вельми нещасний випадок, — сказав Уллман. — Отже, в чому ваш сенс, Торренсе? Якщо ви плануєте написати якусь брудну, наклепницьку статтю… якщо це якась недолуга, безглузда спроба шантажування…

— Нічого подібного, — заперечив Джек. — Я зателефонував, бо вважаю, що ви повелися зі мною нещиро. А ще тому…

— Нещиро? — закричав Уллман. — Боже мій, ви гадаєте, що я мусив поділитися великою купою брудної білизни з готельним доглядачем? Ким ви, чорти вас забирай, себе вважаєте? І яким чином ті старі історії можуть стосуватися вас, до речі? Чи ви гадаєте, що там привиди у простирадлах гасають по коридорах у західному крилі з криками «Горе нам!»?

— Ні, я не вважаю, що там є якісь привиди. Але ви добряче порилися в моїй особистій історії, перш ніж дати мені цю роботу. Ви викликали мене на килим і влаштували допит щодо моєї здатності доглянути ваш готель, немов маленькому хлопчику, якого виставили перед учительським столом за те, що напудив у роздягальні. Ви мене ганьбили.

— Я просто повірити не можу в таку нахабність, у таке збіса зухвальство з вашого боку, — сказав Уллман. Голос у нього звучав так, ніби він давиться. — Краще було б вас витурити. І так я, мабуть, і зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі може бути проти. Рішуче проти.

— А я гадаю, що ви врешті-решт переоцінюєте зацікавленість вами з боку містера Шоклі, містере Торренс.

На мить до Джека у всій його потузі й славі повернувся головний біль, аж він страдницьки заплющив очі. Немов з далекого віддаля він почув, як його власний голос питається:

— Кому належить «Оверлук» зараз? Ним так само володіє «Дервент Ентерпрайсиз»? Чи ви занадто дрібний підпанок, щоби це знати?

— Гадаю, вже досить, містере Торренс. Ви найманий працівник готелю, який нічим не відрізняється від якогось помічника офіціанта чи посудомийки. Я не маю наміру…

— Окей, я напишу Елу, — сказав Джек. — Він мусить знати; він, врешті-решт, член Ради директорів. І ще можу додати до листа маленьку приписку, в тому сенсі, що…

— Дервенту він не належить.

— Що? Я щось не доберу.

— Я сказав, що Дервент не є хазяїном готелю. Всі його акціонери зі східних штатів. Ваш друг, містер Шоклі, особисто володіє найбільшим, блокуючим пакетом акцій, який становить понад тридцять п’ять відсотків. Вам краще за мене було б знати, чи має він якийсь зв’язок з Дервентом.

— Хто ще?

— Я не маю наміру розголошувати вам, містере Торренс, імена інших акціонерів. Я маю намір усю цю справу довести до відома…

— Ще одне питання.

— Я не маю перед вами жодних зобов’язань.

— Більшість фактів з історії «Оверлука» — як пікантних, так і непікантних — я знайшов в одному пам’ятному альбомі в підвалі. Така велика книга в обкладинці з білої шкіри. Зшита золотим шнуром. Маєте ви якесь уявлення, чий би це міг бути пам’ятний альбом?

— Абсолютно жодного.

— А чи існує така ймовірність, що він міг належати Ґрейді? Доглядачу, який себе вбив?

— Містере Торренс, — промовив Уллман глибоко крижаним голосом. — Я далебі не впевнений, що містер Ґрейді взагалі умів читати, не кажучи вже про розкопування тієї гнилизни, якою ви зараз марнуєте мій час.

— Я хотів би написати книгу про готель «Оверлук». Тож і подумав, що, якщо я її дійсно видам, власнику того альбому сподобалось би побачити на передній сторінці подяку на свою адресу.

— Я вважаю, що написання книги про «Оверлук» є вельми немудрою ідеєю, — сказав Уллман. — Особливо книги, написаної з вашої… гм, точки зору.

— Ваша думка мене не дивує.

Біль тепер зовсім полишив голову. Як ото був трапився один сплеск, та й поготів. Розум його діяв абсолютно гостро, з точністю до міліметра. Зазвичай так він почувався, тільки коли йому надзвичайно добре писалося або коли він уже встиг ковтнути три перших чарки. Це була ще одна річ, про яку він устиг забути щодо екседрину; він не знав, як той діє на інших, але для нього розжувати три пігулки поспіль було як отримати моментальний кайф.

І тут він сказав:

— Вам сподобалася б книжка типу замовного проспекту, яку ви могли б безплатно вручати гостям під час їх реєстрації. Щось таке, з купою глянсових фотографій гір на світанку й заході сонця в супроводі слинявого, як лимонне желе, тексту. Плюс розділ про яскравих персон, які тут зупинялися, звісно ж, за винятком дійсно яскравих, таких як Джінеллі та його друзі.

— Якби я мав певність не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків, що, звільнивши вас, сам не втрачу роботу, — почав Уллман здавленим, переривчастим голосом, — я звільнив би вас цієї ж хвилини, просто