Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

під час робочого дня, — сказала Лідка ще м’якіше. — Ні я не хочу неприємностей, ні ви їх не хочете… правда ж?

Телефонний автомат стояв поруч, біля входу, свіжопофарбований, із блискучими червоними боками. Лідка давно його примітила — і молодявий примітив теж.

— Хіба я не маю права зателефонувати? — Лідка нарешті відчула приплив роздратування. Зараз вона поводитиметься, як розлючена пані, — можливо, заверещить. Можливо, зацідить молодявому по пиці. Можливо, після цього її посадять на три доби за хуліганство, і Рисюк і пальцем не поворухне, щоб…

— Давайте телефонуйте, — сказав молодявий крізь зуби.

Кабінка була надто тісною, щоб у ній умістилися двоє. Молодявий лишився зовні, пильно дивлячись крізь мутне скло на Лідчину руку, занесену над диском.

Хай дивиться.

«Нам знадобиться армія агітаторів, які щодня вгвинчуватимуться у свідомість законослухняного громадянина з однією метою: пояснити йому, що для його ж добра він має перебувати в загальних лавах. Заради життя його та його дітей. Утілювати цю думку в найрізноманітніші форми, підходити до різних людей із різних боків, творчо, якщо хочеш, обробляти. Бо егоїзм і розпущеність сьогодні обернуться смертями завтра. Розумієш, Лідо?»

Слухавка була неприємно холодною. І в ній жив далекий кволий гудок.

Останньої миті Лідка подумала, що можна зателефонувати й батькові, що обіймає тепер аж ніяк не маленьку посаду в системі страхування. Що можна зателефонувати рисюківському заступнику дядькові Дмитру, його телефон Лідка також знає напам’ять. І що обом доведеться пояснювати, червоніючи, в чому, власне, річ, і що обидва дзвінки виявляться абсолютно безрезультатними…

А де вона має бути під час робочого дня? Де? У своєму фонді? Так, мабуть. Сидіти за неосяжним столом і перекладати пустопорожні папери. За це їй гроші платять, а вона виперлась посеред дня в зоопарк, згрішила, порушила один із тих законів, неухильне виконання яких забезпечить, із рисюківського погляду, апокаліпсис без жертв.

Молодявий наглядач чекав; Лідка готова була покласти слухавку на важіль і сказати йому з величною усмішкою: ох, я передумала. Ви цілковито маєте рацію, я завинила й готова відповідати за законом…

У нього був красивий розріз очей. І високі вилиці. Вродливий чоловік, от тільки жорсткий і підкреслено холодний погляд усе псує. Цікаво, на свою жінку він теж так дивиться? Чи, прийшовши додому і знявши маску вуличного інквізитора, перетворюється просто на гарного хлопця, турботливого чоловіка й батька?

Навряд чи це можливо, подумала Лідка. Такі маски мають властивість приростати. Та й не на всяку фізію ляже така маска…

Він побачив, як змінився її погляд, і занепокоївся:

— Ну? Довго чекати?

Вона зітхнула і тицьнула палець у проріз диска. Пластмасова обручка.

Вона не розмовляла з Рисюком ось уже півтора місяця. Не перекинулась жодним словом. Ідея дзвінка була блефом, вона сподівалась, що молодявий злякається, але останнім часом усі ці громадські контролери зовсім втратили страх; боятися мають усі інші. От як ті підлітки, що сидять зараз у машині: надалі не прогулюватимуть. І той бідолаха з тортом, що склав їм компанію: його тепер довго не потягне на солодке…

Але ж цілком реально, що цей «сигнал» матиме для Лідки найприкріші наслідки. Її «підуть» із фонду, тихо й непомітно, вона давно всім набридла, намуляла очі, а для Рисюка такий хід подій — новий козир у колоду принциповості… що далі? У контролери вона не піде. Отже, чекає на Лідку звичайнісінький учительський стілець у шкільному кабінеті історії (чи в крайньому разі — біології), той самий учительський стілець, на який так часто підкладають шпильки… Утім, тепер уже ні. Тепер на обрії весь час бовваніють дитяча кімната міліції, спецшколи та спецінтернати, а за наявності такої перспективи значно тьмяніє задоволення від підкладеного під учительський зад сюрпризу.

А от чи кохала вона Ігоря хоч три дні з усього їхнього довгого спільного життя? З усього виходить, що таки так, кохала, причому якийсь час навіть ніжно і пристрасно…

І розрив минувся їй важче, ніж вона думала. Набагато важче.

Прикриваючи диск ліктем, вона набрала рисюківський прямий телефон.

«Арештантська» машина бібікнула, кваплячи. Слухавка заквилила довгими гудками.

Я нічого не боюсь, подумала Лідка роздратовано. Якщо хочуть — нехай їх, хай везуть у дільницю, хай пишуть на роботу, в фонд, до дідька, до диявола, в тюрму ж не посадять… мабуть.

Червячок паніки сіпнувся — і затих. Та чого це я, роздратовано подумала Лідка. Яка в’язниця, за що?!

Слухавка квилила.

І мене залякали, подумала Лідка злісно. Навіть мене. На роботу, з роботи, суботами — в кіно. В автобусі квиточок, на горілку талончик, хоча чхати я хотіла на цю горілку, я її зроду не пила… Треба вижити в апокаліпсис! Наступної неділі оголосять навчальну тривогу — і побіжу тренуватись, любісінько побіжу, навіть якщо в мене болять ноги і ломить спину, навіть якщо я хочу почитати гарну книжку, навіть якщо в мене призначено побачення… Дресирувати мене, як щура, бо я своєї вигоди не розумію. Ліньки мені тренуватись напередодні мриги, ліньки лазити по дахах і бігати кроси по нерівній місцевості, не кортить годинами стояти під дощем, перед фанерним муляжем Воріт, і під команди цивільника відпрацьовувати «щільне шикування в чотири лінії»…

— Та-ак, — сказав у слухавку Рисюк. Таке знайоме, протяжне, ледь глузливе «та-ак».

— Привіт, — сказала Лідка після крихітної паузи. І додала, спеціально для молодявого контролера: — Вітаю, Ігорю Георгійовичу.

Молодявий потягнувся вперед, ледь не прилипаючи до мутного скла. Лідка ногою прочинила двері, ніби запрошуючи взяти участь у розмові.

— Привіт, — сказав Рисюк без подиву. — Здрастуй, Лідо. Що скажеш?

Голос його металічно відлунював у навушнику, і, відвівши слухавку від вуха, Лідка надавала молодявому можливість чути окремі слова.

— Мені дуже не подобається вся ця витівка, — сказала Лідка стомлено. — Мене бісить кампанія з усеохопного дресирування. Мене нудить від цих… громадських контролерів. До добра це не доведе, пригадай моє слово.

Рисюк помовчав. Лідка боялась, що він покладе слухавку.

— Ти з автомата? — спитав він нарешті.

— Так.

— Щось сталось?

— Ні, — сказала вона повагом. — Поки що нічого не сталось… але ще трошки — й мене знудить від такої реалізації заруднівських ідей.

— Носи з собою картонний пакетик, — серйозно порадив Рисюк. — Як на кораблях під час шторму. Ти щось іще хотіла сказати?

Лідка зітхнула:

— Ні. Я все сказала. Бувай.

— Вітаю.

Вона дочекалась коротких гудків і поклала слухавку. «Арештантська» машина бібікала, вже не вгаваючи.

— Ну, їдьмо, — майже весело сказала Лідка молодявому контролеру. — Розберемося разом… у моїх численних гріхах.

* * *

…Домовлений час скоротити до п’ятнадцяти хвилин. Перелік осіб, що підлягають евакуації поза