Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Байдуже.

— Де там, не байдуже, бо я вже шкодую про це. Чи кохала я Фаоліна? А що воно таке, це кохання? Ми мандрували разом понад двадцять років, залишаючись безсмертними й споглядаючи, як помирають наші супутники, які належали до смертних рас. Ми були друзями і…

Вершник відчув, як десь глибоко в його нутрі народжуються ревнощі. Він намагався подолати й убити в собі це неприємне відчуття, проте воно весь час нагадувало про себе легким болем, так, ніби йому в душу вп'ялася скалка.

— Понад двадцять років, — повторила Арія, продовжуючи споглядати зірки й легенько похитуючись з боку на бік. Ерагонові часом здавалося, що вона геть його не помічає. — А потім Смерк забрав його в мене за одну мить. Фаолін і Гленвінг були першими ельфами, що за ціле століття померли на полі бою. І коли я побачила, як Фаолін упав, я збагнула, що справжній біль, який завдає війна, то не біль власних ран, а біль, який крає серце тоді, як ти бачиш, що кохана людина падає, вражена ворожою зброєю. Будучи з варденами, я безліч разів бачила, як люди, що я їх дуже поважала, помирали від мечів, стріл, отрути, магії або й просто від старості, та жодного разу втрата не була такою болючою, як тоді… Я теж хочу померти, — подумала тоді я, — бо яка б небезпека мені не загрожувала, поруч завжди було мужнє плече Фаоліна. То навіщо мені тепер жити, якщо він помер?

Вершник побачив, як із кутиків її очей по щоках і волоссю потекли сльози. У світлі зірок вони були схожі на маленькі струмочки срібного скла. Сила її почуттів була така вражаюча, що Ерагон на мить аж злякався. Він зовсім не думав, що його цікавість може так її розхвилювати.

— А потім Джилід, — продовжувала Арія. — Це були найдовші в моєму житті дні. Фаолін покинув мене, і я не знала, чи було яйце Сапфіри в безпеці, чи воно потрапило в пазурі Галбаторікса. Смерк… Смерк тим часом віддався духам крові та помсти й катував мене всіма відомими способами. Щовечора він зцілював мої рани, щоб наступного ранку я могла спробувати нових, іще жахливіших тортур. Якби він дав мені бодай день перепочинку, я б змогла обдурити варту, як це зробив ти, й уникнути тих ліків, якими вони мене напихали, щоб я не могла скористатися магією. Проте він давав мені на перепочинок всього кілька годин. Він майже не спав і весь час був поруч зі мною. Кожна секунда його катувань видавалася годиною, кожна година — тижнем, а кожен день — вічністю. Він був дуже обережний і не давав мені збожеволіти, бо це б украй розлютило Галбаторікса. Але якби ти тільки знав, скільки разів я була близькою до божевілля! Я стала чути спів птахів там, де птахів не було, я стала бачити речі, яких не існувало. Одного разу, коли я була в камері, її сповнило золотаве світло, й мені стало дуже тепло. Піднявши голову, я побачила, що лежу на гілці, високо на дереві в центрі Елесмери. Сонце вже майже спустилось за обрій, і все місто сяяло так, ніби опинилося в обіймах вогню. Десь унизу співали Атхалвард, і все було таким спокійним, таким мирним… таким гарним, що я б воліла залишитись там назавжди. Але вже за мить світло зникло і я знову опинилась у камері на своєму металевому ліжку… Я вже майже забула, але якось до моєї камери заходив солдат, який залишив там білу троянду. Це був єдиний прояв добра, що його я відчула в Джиліді. Тієї ночі квітка проросла й обернулася на велетенський кущ троянд, що поліз стіною вгору, пробив кам'яну стелю й відкрив мені шлях до волі. Він ріс доти, доки не торкнувся своїм листям місяця, й урешті-решт став схожий на вежу, здершись на яку, я опинилася б на свободі. Проте я була така безсила, що не могла звестися з підлоги, а коли на мить заплющила очі, трояндовий кущ зник… Уяви, що зі мною коїлось, коли ти бачив мене в снах, а я відчувала твою присутність. Тепер ти можеш зрозуміти, чому я ставилась до твоєї присутності в моїх думках, як до ще однієї ілюзії? — Вона спробувала посміхнутись, але на її обличчі був такий вираз, ніби її думки були зараз десь далеко-далеко. — А потім прийшов ти, Ерагоне. Ти й Сапфіра. Невдовзі потому, як надія залишила мене і я ледь-ледь не віддала Галбаторіксу Урубейн, по мене прийшов Вершник, Вершник і дракон!

— І син Морзана, — прошепотів юнак, — обидва сини Морзана.

— Часом мені кортить, аби ти ще й ще раз переповів мені історію мого порятунку, бо все це було таким неймовірним, що мені часом і досі здається, ніби це — всього лиш мої божевільні вигадки.

— Але навіщо тобі знову чути про всі ці страшні, сповнені болю пригоди, якщо ти на свободі? — знизав плечима Ерагон.

— Ото ж бо, — відповіла вона й витерла з очей манжетом лівого рукава кілька сльозинок. — Коли я отямилась у Фартхен Дурі, в мене було надто багато справ, аби копирсатися у своєму минулому. Проте невтішні події знову й знову лізуть мені в голову, і я згадую те, про що хотіла б забути назавжди. Часом мені здається, що я розучилась радіти життю. — Ельфійка стала на коліна й поклала руки на землю так, ніби була готова зірватись на ноги й бігти світ за очі. — Ельфи не схильні виявляти свою дружбу, а крім того, я звикла від народження бути одиначкою. Але якби ти знав мене до Джиліда, якби ти знав мене такою, якою я була раніше, то напевно б не думав, що я черства й холодна. Я вміла веселитися, співати й танцювати, незважаючи на те, що доля завжди мала для мене про запас якісь неприємні сюрпризи.

Ерагон поклав їй на плече праву руку.

— В історіях про героїв минулих часів, — сказав він, — ніколи не йдеться про ту ціну, яку слід заплатити, щоб перемогти всіх чудовиськ, які можуть оселитися в нашій душі. Продовжуй думати про сади Тіальдар Холу, і я певен, що все буде гаразд.

Арія не прибрала його руки, бо відчувала, що це був дружній жест. Юнакові страшенно хотілося її обняти, проте він ніколи б не зробив цього без її волі, оскільки цінував довіру ельфійки понад усе на світі, якщо не брати до уваги його дружби із Сапфірою. І він