Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

вся сіра-сіра, лагідна, сумовита фея з попелястим волоссям, ось такого кольору, як море зараз, і заспокоює мене…

«Казиться з жиру на батьківських харчах! От і ввижається їй всячина», — подумав я. Таких неприхованих обивательок мені ще зблизька не доводилось бачити.

— Для чого ж ви, власне кажучи, живете?

— По інерції. Жду щасливого випадку. А може, прийде хтось сильний, візьме мене за руку, і все одразу зміниться.

— А самі? Без няньки?

— Не пробувала.

— А ви спробуйте!

— Ах, набридло!

— Який же смисл коптити небо дарма? Ждати сильного когось і скиглити: «набридло», «набридло»…

Видно було, слова ці неабияк вразили Анжеліку. Знову в очах її блиснув злий вогник, як допіру, в салоні Рогаль-Піонтковської.

— А ви, добродію, для чого живете? Вас улаштовує хіба одноманітна робота в ливарні?

— Одноманітна? — обурився я. — Навпаки! Сьогодні я формую одну деталь, завтра — іншу. З-під моїх рук виходять тисячі нових деталей. Мені радісно від думки, що я працюю для самого народу, нікого не обдурюючи. Хіба це не цікаво? Я горджуся тим, що я робітник, горджуся, ви розумієте? А щодо одноманітності ви киньте! Нема нудних занять, є нудні, безнадійні люди.

— Ну гаразд! Все узнали, з усім познайомились, а далі що?

— Учитися!

— Трудно ж учитися. Не встигли пообідати і відпочити — і вже треба бігти на лекції.

— А хто за нас бігати буде? Ваша сіра фея?

— Але ж є інший вихід. Хочете, я попрошу тата, і він переведе вас на легку роботу? В конторники, скажімо?

— Навіщо мені це? Я в службовці не піду!

— Смішний ви, їй-право, Василю! Я вам добра бажаю, а ви, як їжак, упираєтесь, голки випускаєте.

— Нехай ваш Зюзя за легку роботу тримається, а я не буду.

— Чого ви такі сердиті на Зюзю? Лагідний, милий юнак…

— Юнак? Здоровий, як бугай, а до папірців прилип. Дивитися огидно!

— Чого ви такі нетерпимі до людей, Василю? Такий злюка — жах!

— А якщо ці люди не тією дорогою йдуть, так що ж — вихваляти їх треба? Як же ми будемо світ перебудовувати з такими людьми? — уже сердився я.

— Хто вас просить світ перебудовувати? Нехай лишається таким, як є!

— «Хто просить?» Ви, може, задоволені старим світом? Може, вам цар подобається чи батько Махно?

Я думав, що Анжеліка або ухилиться від прямої відповіді, або стане відкручуватись. Але вона сказала на диво спокійно:

— Мій тато і за царя гарно жив. Кейворт дуже поважав тата. Сам говорив, що такого головного інженера пошукати треба!

— А як робітники жили?

— Не цікавилась… І взагалі все це нудно… Подивіться краще, як швидко місяць зійшов! Красиво, правда ж?

Ніжне світло місяця дробилося на гладенькій воді і пересікало її від хвилеріза майже до самої коси, де вже замиготів маяк. Вода в бухті під промінням місяця сріблилась і злегенька тремтіла.

— Таку освітлену місяцем смужку називають «стежкою до щастя», — сказала Анжеліка. — Років два тому я повірила було в оцю легенду, взяла човен і поїхала по цій стежці у відкрите море. До коси добралась, а тут як зірвався норд-ост, море розхвилювалося, самій назад було ніяк не добратися! Я витягла човен на мілину, перевернула його, підстелила водоростей і так під човном одна переночувала. Ото страху натерпілась!

— Ну як не соромно: страх од вітру! Знайшли чого боятися! — І, сказавши це, я мимоволі провів собі рукою по лобі.

Ліка вловила мій рух і швидко спитала:

— А що це за шрам у вас на лобі?

— Та так, дрібниця!

— Розкажіть.:

— Подряпина від гранатного осколка.

— Від гранатного? А хто це вас?

Довелось розповісти, як одного разу, ночуючи в радгоспі на березі Дністра під ожередом обмолоченої соломи, зустрів я банду, яка йшла з Румунії.

— Ой, як усе це страшно і захоплююче! — сказала Ліка. — Але політики я не люблю. — І вона скривила губи. — Це нудно. А те, що ви зараз розповіли, дуже цікаве.

— А без політики світ не перебудуєш.

— Знову ви за своє, Василю! Такий нестерпний… Давайте поїдемо додому, а то ми полаємося остаточно.

Тільки коли ми причалювали до містків, я відчув, як стомився. Долоні боліли від весел. Біля самої хвіртки будинку я хотів було швиденько попрощатися і піти, але Анжеліка, ховаючи руки за спину, сказала:

— І не думайте навіть… Сьогодні ви повинні цілий вечір бути зі мною… Ходімо до нас. Я вас познайомлю з татом.

Батько Анжеліки сидів у великій їдальні за обіднім столом і розкладав перед собою карти. Він був так захоплений, що навіть не обернувся в наш бік.

— Татусю! У нас гість! — крикнула Анжеліка і торкнула його за плече.

Батько її обернувся. Він шпурнув на стіл колоду карт і звівся нам назустріч. Високий, кощавий, він мало не діставав маківкою до важкої люстри. Мене одразу вразили надзвичайно густі, що зрослися на переніссі, волохаті брови Андрихевича і його яструбиний ніс, гачком униз.

— З ким маю честь? — сказав він, подаючи мені зморшкувату руку.

— Василь Манджура, — відрекомендувався я.

— Це наш новий сусід, татусю. Я тобі одного разу говорила, що у Агнії Трохимівни оселилися нові квартиранти. Це один з них. Прошу любити і шанувати. Запеклий суперечник!

— Приємно зустрічати молодих людей, яким властива жадоба суперечки. Своєю культурою стародавня Греція мас завдячувати високо розвинутому мистецтву суперечок. У них народжувалось багато живих і понині істин. — І, пропонуючи мені: — Сідайте, Василю… — Інженер вказав на стілець.

— Мироновичу! — підказав я сідаючи. І зразу ж присунувся ближче до масивного столу.

— А знаєш, що у нас на вечерю сьогодні, дочко? Раки! Уяви собі, ціле відро раків мені Кузьма привіз із Олексіївни! Я вже Дашу за пивом послав.

— Тато — пристрасний ракоїд, — пояснила Ліка. — Він часто домовляється з провідниками поїздів, і ті йому з-під самого Катеринослава раків привозять.

Інженер подивився на мене дуже пильно і сказав:

— Ти розважай гостя, Ліко, а я піду варити цих звірів. — І вийшов на кухню.

— Зараз тато буде священнодійствувати! Він їх якось особливо варить: з кмином, з лавровим листом, з петрушкою. Для нього варіння раків — особливе задоволення. Навіть коли мама вдома, і то він їй не довіряє цей процес. Мама ще гостює у дядька в Гуляйполі. Як поїхала на Великдень, так і не поверталась… Хочете, я вам покажу моє гніздечко? — торохтіла Ліка.

Обізвався грибом — лізь у кіш. Зайшов у цей дім — треба підкорятися бажанням хазяйки.

Ми зайшли з Лікою в маленьку кімнату з вікнами в сад. Кімната була геть уся завішана персидськими килимами. На одному з килимів була