Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

і вирішила довіритися власній інтуїції. Звернула на одну з маленьких вуличок, абсолютно безлюдну. Дорогою навіть пса не перестріла. Зате знайшла бар.

Штовхнула двері й побачила кількох чоловіків, що сиділи за круглим столом з темного дерева. Перед кожним стояв кухоль пива, а поруч ще кілька порожніх.

— Ото колись була житуха! — вигукнув сивий вусань. — Дотації нам давали, стипендії з міністерства…

— Колись, колись… Ти вже й не пам’ятаєш, як воно було колись. Сподіваюся, таке ніколи не повториться.

Крім них у барі не було нікого. Офіціантка саме поставила перед вусанем чергового кухля з пивом та він цього навіть не помітив, бо втупився в Лінку, а за ним і решта його товаришів.

— Шукаєш когось? — поцікавився вусань.

— Я шукаю… художників із Саської Кемпи, — посміхнулася Лінка. — Хочу інтерв’ю зробити.

— Інтерв’ю, го-го! — зареготав худий, маленький чоловічок у костюмі й жовтій краватці. — 3 нами?

Лінка зніяковіла.

— До шкільної газети, — знову збрехала вона, може й даремно. — Але це так, при нагоді.

— Якій іще нагоді?

— Я хотіла б написати про виставку до шкільної газети, але насправді декого шукаю.

— Кого? — зацікавився вусатий.

— Колись тут, на Саській Кемпі мешкала така дівчина, і вона, кажуть, позувала художникам.

— Ой, скільки їх тут було, таких дівчат! — товстун у смугастому костюмі раптово пожвавився.

— Море, — підхопив інший.

— Непрохані вистрибували з усіх лахів і позували, у чім мати породила, заради мистецтва. Ото часи були…

— Ой, дайте спокій, зараз теж дівчат повно, треба тільки знати, де шукати. А часом і самі приходять, — захихотів чоловічок у жовтій краватці.

— Її звали Олівія, — не здавалася Лінка. — Волосся, як у мене, але світліше, вона його у хвіст збирала, ось так.

— Ой, скільки таких дівчат було.

— Але вона, кажуть, була дуже вродлива. Найвродливіша.

— Не знаю. Хіба Тадеуша запитати?

— О, справді, Тадека запитай.

— А хто це такий?

— Ой, ким він тільки не є! — бородатий відсьорбнув ковток пива, піна залишилася на вусах. — А може, вип’єш чогось? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Тадек з усіма крутив… Чортяка кривий.

— Ну, зате це погано скінчилося.

— А що з ним сталося? — запитала Лінка.

— А що могло статися? Пив як чорт, якось напився й заснув на трамвайних рейках. Це й так диво, що живим залишився.

— А де він живе?

— А, ти його навідати хочеш? То він подумає, що йому якийсь янгол об’явився.

Чоловіки знову зареготали. Маленький чоловічок, що сидів у кутку, продиктував Лінці адресу, яку та швиденько записала.

— Ви собі не жартуйте, краще нехай туди не йде, відомо, що там побачить.

— Ну, ми собі тут так жартували, але ти ліпше не ходи. Той Тадек — то страшний пияк, він уже хлепче все, що горить, навіть денатурат. Ми навіть не знаємо, чи він досі живий.

Лінка боялася туди йти сама. Проте, ані Наталія, ані Каська не могли з нею піти на вернісаж, бо не мали часу. А може, тепер удасться? Наталія поїхала на дачу, тож нічого не вийде, але може, заняття з образотворчого мистецтва, які відвідувала Каська, уже закінчилися? Лінка зателефонувала, а потім повернулася на Французьку, щоб почекати на сестру.

Купила собі перше цього року морозиво в маленькому кафе біля площі Вашингтона. Тут було дорого, але Лінка шиканула й узяла дві кульки. Невідомо, як тепер буде із грішми, а вона ще мусить внести кошти за місяць навчання. На щастя, під час канікул платити не треба. Лінка вже не могла дочекатися, коли не доведеться думати про гроші. Мабуть, вона й далі працюватиме в пана Антонія, та може, пощастить бодай ненадовго кудись поїхати? От тільки куди? А головне — з ким? Наталя, як завжди, проводила канікули в Португалії. Каську теж кудись повезуть, її батьки точно не погодяться, щоб сестри кудись поїхали разом. На жаль, скидалося на те, що навіть якщо Лінка й назбирає грошенят, провести канікули не буде з ким. Залишалося сподіватися, що мати й Адам поїдуть кудись із Каєм, і вона зможе приєднатися до них. Приміром, на море. Зрештою, до канікул ще далеко. То, певне, через це морозиво вона так замріялася. І тут побачила Каську.

— Що сталося? — запитала вона в сестри, бо Кася здалася невеселою.

— Нічого… Пізніше розповім, — буркнула Каська. — Спершу ходімо туди, де ти збиралася. То куди ми йдемо?

— На Щучинську, провідати такого собі художника.

На Французькій свято тривало. От-от мав початися якийсь концерт, і саме перевіряли динаміки. Продавці на ятках підраховували виручку й виставляли нові товари. Дітлахи тягнулися до попкорну, накручували цукрову вату на пальці, якась галаслива компанія цмулила пиво з банок, загорнутих у паперові торбинки. Стара кам’яниця, що сховалася за деревами, належала вже до іншого світу. Літня пані в папільйотках вибивала килим на перекладині, інша розвішувала білизну на балконі. Дівчата зайшли до будинку. У під’їзді смерділо сечею й мишами. На дверях сутерини видніла табличка «Тадеуш Налевник, художник».

— Ти тільки не смійся, — попередила Каську Лінка. — Навіть, якщо він щось патякатиме.

Постукали раз, тоді вдруге. Дзвоник, здається, не працював.

— Його немає вдома, — розчаровано прошепотіла Лінка.

— Може, не чує?

Каська затарабанила у двері, цього разу голосніше. Почувся шурхіт, щось майнуло у вічку й за кілька хвилин двері відчинилися.

Невже це той художник, у якого були закохані всі дівчата? Лінка повірити не могла. Перед ними стояв старий, хворий чоловік у брудних джинсах. Одна холоша була складена й зашита, бо колись йому трамваєм відрізало ногу. Руки з випнутими жилами, укриті плямами, спиралися на милиці. У помешканні панувала задуха, смерділо зіпсутою їжею.

— Ви до мене?

— Та-а-ак, — протягнула Лінка, уже шкодуючи, що сюди прийшла.

— Пробачте, але досередини не запрошуватиму, холостяцький безлад… Що вас до мене привело?

— Ви художник? — запитала Лінка.

— Так. Я вас слухаю.

Лише коли він пильно глянув на Лінку, дівчина зрозуміла, що його обличчя колись було вродливе. Брови посивіли, але темні очі не втратили блиску.

— Про те, що ви тут живете, я дізналася від одного з ваших колег. Я чула, що ви така собі легенда Саської Кемпи. Я пишу статтю до шкільної газети. Про мистецьке середовище.

— Легенда? У якому розумінні?

— Я була на вернісажі й там так говорили.

— Легенда, кажеш? Тоді чому мене ніхто не запросив на виставку, га? Чому не виставили жодної з моїх картин?

Тепер дівчата помітили, що чоловік був п’яний.

— Усі від мене відвернулися після того нещасного випадку, ось таке це середовище. Напиши, напиши, нехай люди дізнаються. Раніше, коли я був молодий і справний, то ходив, аякже, по всіх