Світлана Талан - Оголений нерв

— Тоді давайте сидіти мовчки і спостерігати у вікна, що там відбувається, — пустила шпильку дівчина.

— Улю, не поспішай, — зупинив її Льончик, — голову під кулю підставити легко. Але чи варто?

— Пропонуєш партизанити? — з легкою іронією промовив Никон. — Голіруч іти на ворога?

Гена з Льонею переглянулися, але промовчали про свою невдалу спробу роздобути зброю.

— Я вчора купила скутер, — повідомила Уля, — не новий, але на ходу. Буду їздити на блокпости до наших військових, возити їм продукти та цигарки, а ви як знаєте.

— У мене теж новина, — сказав Никон, — я продав свого «китайця» і купив стареньку «Ниву».

— Як продав? — в один голос запитали хлопці, знаючи, як Нік любив свою автівку.

— І з виготовленням меблів зав’язав, — додав Никон.

— Чому? — спитала Уляна.

— Кому зараз потрібні меблі? Раніше замовлень було на два тижні наперед, а зараз люди не знають, що з ними буде завтра. Тож, мої хороші, ваш покірний слуга Нік йде заробляти собі хліб чесною працею на старушенції «Ниві».

— Що будеш робити? — поцікавився Льоня.

— Влаштувався на фірму «Джерельце» розвозити бутильовану очищену воду, — пояснив юнак.

— Зачекай, — насупив лоба Геннадій, — наскільки мені відомо, фірма належить одному з місцевих депутатів, який матеріально підтримує сепаратистів. Чи я помиляюся?

— Мене не цікавить, кого підтримує власник фірми, — втупивши погляд у порожню чашку, глухо промовив Никон, — мені обіцяють гарну зарплату, тож я погодився.

— І на ворожі блокпости будеш возити свіженьку водичку? — не приховуючи невдоволення, спитав Геннадій.

— Робоча конячка буде робити те, що накаже господар, — ухилився від прямої відповіді Никон.

— Тобто тобі байдуже, на кого працювати і кого напувати водою? — не міг вгамуватися Геннадій.

— Друже, — Никон подивився прямо йому у вічі, — життя така непередбачувана річ. Іноді таке з нами може утнути… Утім, час розставляє все по своїх місцях і відкривається істина.

— Я розумію, що тебе пробило на філософію, — невдоволено промовив Геннадій, — але мені зараз не до цього.

— Рано чи пізно все таємне стає явним, — Нік не підвів погляду.

На мить Гені здалося, що Никон щось недоговорює, що в його словах є прихований зміст, але розчарування в поглядах друга затьмарило його розум. Він уже ладен був засипати друга обвинуваченнями, але не встиг. Нік швидко розпрощався й пішов. За столом надовго зависла німота.

— Я, напевно, піду, — тихо мовила Уля.

— Я проведу тебе, — сказав Геннадій.

— Дякую. Не треба.

За столом залишився Льоня. Геннадій був упевнений, що саме Льоня ніколи його не підведе, з ним можна піти хоч на край світу. Втім, не варто поспішати з висновками, бо можна помилитися, як, наприклад, з Никоном.

Розділ 35

Того ранку Настя прокинулася в тривозі: знову наснилося якесь жахіття. На душі було неспокійно, здавалося, що нервове напруження зависло в самому повітрі незримою небезпекою. «Щось трапиться лихе», — мимоволі майнула думка, поки вмивалася.

Вона поставила чайник на плиту, вийшла на балкон. Зліва, як завжди, небо раділо сонцю, яке вже викотилося в небо. Настя закурила, замилувавшись народженням нового дня. Втім, і ця мирна картина її не заспокоїла. Сонце здавалося надто рожевим, навіть червоним, а над ним — тонка стрічка білої хмари серед ясного неба, яка намагалася перекреслити день народження нового дня, двадцять другого травня. «Чи з мамою щось трапилося? — лізли в голову тривожні думки. — Чи лихо чекає когось із рідних? Чи Іванна попала у біду, живучи у нової подруги? Потрібно негайно їй зателефонувати!»

Подивилася на екран мобільника, було ще рано дзвонити, нехай поспить донька. І чому так стривожилася? День такий же, як і вчорашній, місто потроху прокидається, вже проторохтів старий тролейбус, побігли перші маршрутки, зашурхотіли по асфальту шинами легковики, навпроти відчинилися автоматичні металеві ворота, впускаючи машину сміттєвоза. Усе, як завжди, тож геть тривоги — і день буде вдалим.

Настя вийшла на зупинку, де вже кілька співробітників чекали на автобус «Сканія». Незмінний водій, ім’я якого, напевно, ніхто не знав, бо всі поважно звали його Петровичем, незабаром пригальмує, відчиняться дверцята, і він усміхнеться: «Вітаю! Прошу!» Водій мешкав у Рубіжному і мав власний новенький автобус, який орендувало підприємство для підвезення працівників до місця роботи. Щоранку Петрович збирав людей на кількох зупинках у Рубіжному, потім — у Сєвєродонецьку, щоб відвезти їх комфортабельним автобусом аж на кінець Лисичанська, де розлігся на кілька кілометрів нафтопереробний завод. Жодного разу Петрович не сказав людям лихого слова і не спізнився за будь-якої погоди.

Утім, сьогодні люди на зупинці почали звіряти годинники — не вірилося, що Петрович може так запізнюватися. Пішли тихі розмови про те, що автобус, як будь-яка техніка, може зламатися. Чоловіки, щоби скоротати час чекання, розповіли кілька історій із власного досвіду, коли техніка підводила у найнезручніший момент. Минуло півгодини, а «Сканія» Петровича так і не забіліла на вулиці. Хтось зателефонував знайомому на іншу зупинку, де працівників збирав інший автобус — вони також ще чекали транспорт. За двадцять хвилин по тому натовп одночасно полегшено видихнув: «Нарешті!»

«Сканія» пригальмувала на звичному місці, але дверцята не відчинилися. Петрович вийшов до людей, привітався і вперше не всміхнувся.

— Справи, скажу вам, у нас не дуже, — сказав чоловік. Він зняв картуза, почухав потилицю. — Сьогодні не їдемо на роботу.

Якийсь час людям знадобився, щоб осмислити почуте.

— Телефонуйте керівництву, вам усе пояснять.

Настя зателефонувала на завод, начальник зміни підтвердив слова водія.

— Передайте усім, що від сьогодні на роботу не виходимо до особливого розпорядження, — почула вона у слухавці. — З чим пов’язано? З бойовими діями навколо міст. Усім бути вдома і чекати на дзвінок. Скільки часу — ніхто не знає.

Настя переповіла почуте і попросила всіх обдзвонити.

— Петровичу, хоч ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав хтось із чоловіків.

— Хрінові справи, — промовив Петрович. — Виїхав з гаража, забрав людей з Рубіжного, а тут за містом виходять на дорогу ополченці з автоматами за плечима, показують «зупиняйся!». Я пригальмував, вони заходять в салон, як у свою хату, наказують людям вийти і розходитися по домівках. Звичайно, що ніхто їм не перечив, бо, що ти скажеш, коли на тебе направлене дуло автомата? — розповідав