Марек Краєвський - Голова Мінотавра

до вітальні. Леокадія втупилася в циферблат годинника, що стояв перед нею. На столі диміла цигарка.

— Я поживу тут у вас кілька днів, — тихо сказав Мокк.

— Не поїдете до дружини на свята? — спитала Леокадія.

— Ні. Залишуся тут, з Едуардом.

— Ви собі навіть не уявляєте, що тут буде! Не знаєте, як виглядають напади його відчаю!

— Не знаю? Що ж, дізнаюся, — відповів Мокк і повернувся до кабінету.

Голова Мінотавра

Тезей прямує океаном

скривавлених колон листків у час віднови

підносить у затисненій правиці

він Мінотавра голову без рогів.

Звитяги гіркоту совиний поклик

відміряє зоря на мідяній тарілі

аби солодкої поразки теплих подих

до скону відчував на власній спині.

Збіґнев Герберт, Голова.[56]

Львів, середа 13 жовтня 1937 року,

сьома година вечора

Едвард Попельський сидів у «Морському гроті» й маленькими ковтками попивав другу сотку горілки. Відвідувачів у кнайпі було негусто, а присутні крадькома поглядали на комісара, чудово знаючи, про що він думає.

Від Рити вже півроку не було жодної звістки. Ціле місто пліткувало, чи дівчину було викрадено, чи замордовано й чи її зникнення якимось чином пов’язане з утечею Мінотавра. Висловлювати такі думки в присутності Попельського було небезпечно, у чому переконався якось Герман Кацнельсон. Усі поліцейські знали, що Попельський звинувачує себе в смерті Заремби. Бо прикувати тварюку до ліжка, яке легко можна було підняти, було кричущим недбальством. Одночасну втечу Потока й зникнення Рити Попельський пояснював собі просто: якщо він винен у втечі Мінотавра, то й у зникненні своєї доньки винен також. Довести, що це може бути звичайний збіг, спробував якось Кацнельсон.

Попельський сприйняв це як особисту образу. Він кинувся на колегу, як скажений бик, звалив того на землю й почав стусати ногами. Може, він і побив би його до непритомності, якби Кацнельсон не крикнув: «Ти й мене хочеш убити, як Зарембу?» Це миттєво заспокоїло Попельського, і він відразу сів на стільці. Десь із годину комісар мовчки сидів, закривши обличчя долонями. Наступного дня він привселюдно перепросив Кацнельсона, а той поставився до цього з розумінням, як, зрештою, й інспектор Маріан Зубик, котрий і не думав застосовувати до Попельського дисциплінарне покарання.

Від Вербної неділі, коли згорток з Ритиними речима опинився на його балконі, Едвард Попельський став зовсім іншою людиною. Зміни, що сталися з ним, удома виглядали зовсім по-іншому, аніж поза домом. Удома він був надзвичайно чулий і турботливий із Ганною й Леокадією, та так, що служниця в розмові з подружками вихваляла його до небес. Натомість кузина відчувала в ньому якусь фальш. Леокадія не могла повірити, що її кузен, який досі був майже виключно зосереджений на своїх думках, гіпотезах і розслідуваннях, раптом почав розпитувати її про щоденні справи, безугавно розмовляти з нею про бриджеві розіграші, прочитані книжки, став підкреслено чемним й охочим допомогти. Він ніколи не спалахував гнівом, що виглядало геть неприродно. Лише інколи небезпечно зблискували його очі, червоні від безсоння й алкоголю. Взагалі-то Леокадія багато разів чула, що страждання ушляхетнює людину, але штучна кузенова усмішка не була ознакою шляхетності, а маскою, під якою Едвард приховував свої справжні почуття.

Поза домом Попельський поводився геть по-іншому. Якщо досі він був різким і нестриманим, то зараз перетворився на роз’юшеного шершня, котрий жалив усіх довкола. Його лють і брутальність відчули на своїй шкурі батяри з передмість. Попельський був переконаний, що Мінотавр переховується десь серед них, найпевніше на Личакові, і лише чекає слушної нагоди, щоб непомітно покинути місто. Із його подобою, котра висіла на всіх стовпах, це було неабиякою проблемою. Але не потвора була головною причиною агресивного ставлення Попельського до львівських бандитів і злодюжок. Його переслідувала одна-єдина думка: зникнення Рити. Комісар був упевнений, що її викрали бандити задля викупу. Відсутність будь-яких вимог свідчила, на його думку, лише про бажання підбити ціну. Попельський уважав, що львівські бандити невдовзі зажадають за Риту чогось неможливого, наприклад, аби він пішов із поліції.

Тож комісар розпочав своє приватне і, що найгірше, самотнє змагання із львівським злочинним світом, і провадив його в притаманний йому спосіб. Вдирався до забігайлівок, явних чи таємних, із вивісками чи без них, замовляв горілку, закуску й глипав роз’ятреними від безсоння очима на батярів, котрі в цю хвилину найчастіше намагалися щезнути. Але декому не вдавалося, таких він зупиняв, садовив біля себе за столом. Частував горілкою й чемно розпитував про Риту й Мінотавра. Коли батяри відмовлялися від по-частунку, а на запитання про Риту лише безпорадно хитали головами, Попельський скаженів, заливав горілку їм у горлянки й принижував у всіх на очах.

Не дивно, що над його головою збиралися чорні хмари, чимраз густіші й зловісніші. Іще декілька місяців тому, відразу після зникнення Рити, до нього прийшла делегація, яку очолювали легендарні королі злочинного світу, Моше Кічалес і брати Желязні. Моше, вбраний у бездоганний світлий костюм, висловив йому щирі співчуття із приводу зникнення дочки й заприсягнувся, що жодне із львівських злочинних угруповань до цього непричетне. Ба більше, Кічалес навіть пообіцяв йому допомогу в пошуках викрадачів. Попельський звинуватив того в брехні й гепнув кулаком по столі так, що розхлюпав каву на костюм Моше. Кічалес і брати Желязні вийшли дуже розгнівані, але, незважаючи на це, наказали своїм людям якийсь час терпіти коники Попельського, доки вони не вирішать, що з ним робити. Та не всі послухалися королів, а комісарові вибрики стали для бандитів нестерпними. У кнайпах він отримував перестороги у вигляді свинячих вух, пробитих гвіздком, але лише глузував з них. Витягав їх і пхав усім під ніс із криком: «Ну що, сучий сину, це ти мені підклав цього подаруночка?»

Педантичний акуратист із іронічним почуттям гумору, завжди такий увічливий, вишукано одягнений, із доглянутими нігтями, Попельський більше не пахнув дорогим одеколоном і став вульгарним нехлюєм. Він забував приймати ліки від епілепсії й більше не ходив до Шанявського. Одного дня в якійсь кнайпі комісар упав на підлогу, почав битися в конвульсіях і обмочився. Вуличники з огидою викинули його на подвір’я, а один з них увіпхнув комісара обличчям у кінське лайно, гадаючи, що той задихнеться.

Траплялося, що він цілими тижнями не міняв сорочок, а його голомоза голова заростала жмутками ріденького волосся. Горілку хляв склянками, але його могутній організм опирався цьому, як міг. Комісар не міг сп’яніти, притлумити своїх думок, заснути мертвим сном. Повертався додому під ранок, похитуючись, штучно всміхався до Леокадії, розпитував сонну кузину про щоденні справи, гру в бриджа, повагом цілував їй