Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

— Три бали! — проголосив Гатода.

Ендрю повернувся до мене, розмахуючи рукояткою. Він знову втратив баланс, тож помахом ноги я кинув хлопця на підлогу. Приземлившись на нього, я ткнув держак молотка йому в груди й нирки.

— Ще шість балів! — вигукнув Гатода.— І зупиніться! Час відпочивати!

Я відійшов від Ендрю. Ігноруючи команду Гатоди, він підвівся й кинувся на мене, б’ючи дерев’яним «лезом».

— Стоп! — заволав Гатода.— Період відпочинку!

Ендрю не здавався, ріжучи мене й намагаючись поранити до крові. Порушуючи правила тренування, він норовив штрикнути мене в горло й обличчя.

Я парирував і захищався, заходячи глибше у глухий кут коридору. Чинячи опір кулаками й рукояткою, я завдавав ударів у відповідь при найменшому ослабленні захисту. За кілька секунд наші руки й лікті вже кривавилися. Удари в груди та плечі лишали тонкі криваві струмочки, що стікали по наших тілах.

Ми відскакували від оббитих стін і налітали один на одного, блискаючи кулаками й держаками, важко та швидко дихаючи, доки наші ноги почали ковзати по кам’яній підлозі, і врешті боротьба загнала нас на землю.

Здобувши перевагу при падінні, я обхопив рукою шию Ендрю, заблокувавши його смертельним захватом. Він був до мене спиною. Коли хлопець спробував звільнитися, я обхопив ногами його стегна, унеможливлюючи будь-які рухи. Він борсався, змушуючи нас ковзати по слизькому камінню, але моя хватка була непорушна, і Ендрю не міг визволитися чи викрутитися.

— Ти здаєшся?

— Пішов ти! — вичавив він.

З глибини стародавнього інстинкту озвався голос. «Це вовк, який потрапив у пастку. Якщо ти його відпустиш, то рано чи пізно він повернеться».

— Ліне! — мовив інший голос.— Ліне, брате! Відпусти його!

То був Абдулла. Сила полишила мої руки і ноги, й Ендрю спромігся вислизнути, лежачи на боці. Він хапав повітря, задихаючись і кашляючи, а Гатода з кількома молодими гангстерами заполонили коридор, щоб допомогти.

Абдулла простягнув руку й поставив мене на ноги. Важко дихаючи, я пішов за ним до рядів з гачками та своїх речей.

— Саламалейкум,— привітався я.— Звідки ти в біса взявся?

— Валейкумсалам. З небес, мабуть, і саме вчасно.

— З небес?

— Це точно стало би пеклом, якби ти його прикінчив, Ліне. До тебе підіслали б когось із таких, як я, щоб за це вбити.

Я зібрав свою сорочку, ножі, гроші й годинника. Біля входу до зали я використав мокрого рушника, щоб витерти обличчя, груди та спину. Прилаштувавши ножі на місце, я накинув сорочку на плечі й кивнув Абдуллі.

— Проїдьмося, брате,— ніжно сказав він,— й провітримо мізки.

Ендрю ДаСилва підійшов до мене, зупинившись лиш за два кроки.

— Це ще не кінець,— заявив він.

Я підійшов ближче і прошепотів, щоб ніхто не почув.

— Знаєш що, Енді, за цією залою є провулок. Кінчаймо з цим зараз. Без свідків. Лише ми. Тільки кивни, базікало.

Я відхилився, щоб подивитися йому в обличчя. Він не рухався і не говорив. Я знову нагнувся.

— Я так і думав. І тепер ми обидва знаємо. Тож віддовбись і дай мені спокій.

Я зібрав речі й покинув залу з Абдуллою, знаючи, що було дуже тупо принизити Ендрю ДаСилву, навіть непомітно для інших. Вовк зумів утекти, вовк, який, швидше за все, повернеться, коли місяць буде в несприятливій фазі.

Розділ 19

Ми мовчки їхали до «Леопольда». Порушуючи правило, яке тримало його подалі від будь-якого місця з ліцензією на продаж алкоголю, Абдулла припаркувався й зайшов зі мною всередину.

Ми застали Дідьє за його звичним столиком біля невеличких північних дверей з двома широкими вхідними арками і жвавою вулицею за ними.

— Ліне! — вигукнув він, помітивши нас.— Мені було так самотньої А пити наодинці — це все одно що наодинці кохатися, ти згоден?

— Навіть не починай, Дідьє! — відповів я.

— Ти — неосвячений пастир заборонених насолод, друже,— розсміявся він.

Він мене обійняв, потиснув руку Абдуллі та покликав офіціанта.

— Пива! Два кухлі! І гранатового соку для нашого іранського друга! Без льоду! У темпі!

— О так, сер, я покваплюсь і спровокую у себе серцевий напад, щоб лише обслужити вас,— прогарчав Солоденький, плентаючись геть.

Він входив до мого списку найкращих п’яти офіціантів, а я знав кілька справді хороших. Хлопчина організував нелегальну торгівлю товарами, що потрапляли крізь одні двері «Леопольда» і зникали тут-таки за іншими, а власники про це навіть не здогадувалися. Він отримував частку від торгівлі з кожної крамниці на своїй вулиці, контролював кількох сутенерів, а також володів невеликим залом для прийому ставок. І якимось чином він правив усім цим лише за допомогою похмурості й песимізму.

Ми з Дідьє і Абдуллою сіли поряд, повернувшися спинами до стіни, й спостерігали за широкою барною стійкою і людною вулицею.

— То як поживаєш, Абдулло? — поцікавився Дідьє.— Я вже давно не милувався на твоє безстрашне вродливе обличчя.

— Алгамдулілла,— відповів Абдулла, вживаючи вираз, що означав «Хвала Аллаху».— А як твої справи?

— Ніколи не скаржуся,— зітхнув Дідьє.— Як кажуть англійці — це одна з моїх видатних якостей. Зауваж, якби я таки скаржився, то міг стати майстром жалісливих мистецтв.

— Тож...— нахмурив брови Абдулла.— Це означає... у тебе все добре?

— Так, мій друже,— посміхнувся Дідьє.— Зі мною все гаразд.

Принесли напої. Солоденький грюкнув кухлями з пивом об стіл, але акуратно витер усі сліди рідини зі склянки з соком для Абдулли, ставлячи напій разом зі щедрою кількістю серветок.

Задкуючи, Солоденький вклонявся Абдуллі з кожним кроком назад, неначе він полишав гробницю святого.

Уста Дідьє зморщилися від роздратування. Я це помітив і почав реготати, розбризкуючи навкруги піну з кухля.

— Справді, Ліне, ці люди абсолютно нестерпні! Я сиджу тут щодня і щоночі, рік у рік. Лишив у вбиральнях ріки сечі, давився настільки жалюгідною для француза їжею, що ти й уявити не можеш, і все це заради, скажу без зайвої скромності, пишноти декадансу. А вони ставляться до мене, як до туриста. Абдулла ж з’являється раз на рік, а вони вмирають від любові до нього. Це нечувано!

— За роки твого перебування тут,— мовив Абдулла, попиваючи свіжий сік,— вони вивчили ліміт твоєї терпимості. Але не знають, на що я здатний після досягнення цього ліміту. У цьому і є вся відмінність.

— І якби ти перестав сюди приходити, Дідьє,— додав я,— то вони б сумували більше, аніж через втрату