Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

до укладення тої угоди не допустили, тому й не мали довіри з боку запорожців. — В.Б.). Козаки їх запевнили, що дотримуватимуться його статей. С. Журавинський та Я.Собеський порушили питання про порядок маршу запорожців з-під Хотина додому. Їм пообіцяли відповісти наступного дня, оскільки, мовляв, уже пізно…» [227, с. 125].

Не довіряючи ні полякам, ні туркам, і, як бачимо з наведеної цитати, маючи на те причини, козаки вночі, вбрід, перейшли Дністер і стали воєнним табором під селом Брага. Тобто — на своїй батьківській землі. Що цікаво: «12 жовтня у польсько-литовському таборі дізналися не лише про переправу запорожців, а й про те, що цього дня сили Османа II відійшли від Хотина на кілька десятків кілометрів» [227, с. 125].

Петро Сагайдачний був настільки проникливою людиною, що розумів уже 1621 року: не треба довіряти ні ворогам туркам, ні союзникам полякам. Кожна з держав мала свої інтереси.

Отакого українського державця і полководця ми мали у 1616–1622 роках.

«…під Хотином і на території Молдавії козаки завдали туркам втрат, які становили від дев’яти до десяти тисяч солдатів (лише у нічних операціях запорожці знищили близько 4,5 тисяч ворогів). З урахуванням втрат османських сил у морських битвах (7,4 тисячі осіб) у Хотинській війні від рук українських козаків полягло приблизно 16,4–17,4 тисячі солдатів противника. Щодо загальних втрат запорожців під Хотином й у Молдавії, то вони становили орієнтовно 1400–1600 осіб, а з урахуванням померлих, а також тих, хто загинув на морі — близько 39–50 осіб… Є підстави… (вважати, що турки під Хотином втратили. — В.Б.) близько 15 тисяч осіб…

Отже, у Хотинській війні армія Османа II зазнала стратегічної поразки як на морі, так і на суші…

Вже навесні 1622 р. проти «героя» Хотинської війни Османа II спалахнув заколот. У ньому взяли участь невдоволені султаном яничари… До антисултанського заколоту активно залучилися й сипахи. Османа II задушили, а султанський престол вдруге посів його слабоумний дядько Мустафа І…» [227, с. 128].

Справжніми героями Хотинської війни 1621 року став Петро Сагайдачний та його запорожці.

«Оскільки війна з турками закінчилася і Сигізмундові III вже не потрібно було навсібіч сипати пустими обіцянками, він не пізніше як наприкінці жовтня 1621 р. дійшов думки, що, спекавшись турків, можна взятися і за запорожців…» [227, с. 128].

Так польські королі та польська влада вже укотре обманули українських козаків та їх гетьмана — не виконали головної своєї обіцянки: визнання незалежної української Православної церкви та її нововихрещених владик. Поляки й надалі думали плювати в українські душі, нав’язуючи їм свій католицизм.

Автор твердо переконаний, що саме ці обставини привели 20 квітня 1622 року до смерті великого українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Згодом почалася Велика Визвольна війна українського козацтва проти Польщі.

Частина сьома

КОЗАЦЬКА ДОБА

1. Українська державотворча думка

Українські пісні та поезія нашого великого народу у XVI–XIX століттях засвідчили споконвічну тягу українців (русів) до державотворення і свободи, «бо саме поезія активно і вчасно реагувала на актуальні події визвольної боротьби нашого народу, що протяглась у віках і була, значною мірою, визначником стану суспільного думання тієї чи іншої доби» [233, с. 22].

Тому автор пропонує звернутись до давньої української поезії та пісень, які чомусь досі перебувають під забороною та не вивчаються на належному рівні. А як доказова база — не сприймаються, бо так колись звеліла Московія, не володіючи чимось подібним.

«Цікаво те, що цю традицію почали поети, які українцями і не вважалися, але доля землі української була для них аж зовсім не байдужа, — це Матвій Стрийковський, … другим був Себастіян Кленович, очевидно, вірменин родом, який так само проголосив урочисто своєю поемою «Роксоланія» народження Руського (Українського) поетичного Парнасу у Львові… «Хроніку польську, литовську, жмудську та всієї Русі» М. Стрийковський видав у 1582 році в Кролевці. Власне історії Русі він виділяє значну увагу, притому пише про Русь з повною симпатією, а в поезії «Про руйнування руських князівств через Литву та Жмудь» розмірковує про причини занепаду Київської Русі та й Галицько-Волинського князівства, де незгода між собою та змагання за владу — «хто там перший стане» — і вчинили те…» [233, с. 22–23].

Матвій Стрийковський, звичайно, мав рацію, коли так писав про Київське князівство, але дуже помилявся, коли до нього долучав ще й Велике Галицько-Волинське князівство. Бо головною причиною його падіння все ж таки була агресія Польщі, яка постійно зазіхала на землі Русі. Певно, Матвій Стрийковський з цього питання дотримувався польської державницької версії. Що цілком зрозуміло.

«До речі, українським історикам годилося б звернути увагу й на… особливе визначення історика, що Київський стіл перейшов не у Суздаль та Москву, а саме в Литву, отже Литовське (-Руське. — В.Б.) князівство вважало себе спадкоємцем Київського, чим і пояснювався його слов’янський характер… та й сам історик (М. Стрийковський) через те вважав себе не лише литовським, а й руським» [233, с. 23].

«Через два роки у Кракові (1584) вийшла знаменита «Роксоланія» С. Кленовича, польсько-українського поета, який виявив у цьому творі виразний український патріотизм» [233, с. 23].

У часи Кленовича, 1582 року, Київ був зруйнований кримським ханом Менглі-Гіреєм і, як пам’ятаємо, швидкими темпами відбудовувався. Поет дуже чітко окреслив значення Києва:

«Знайте, що Київ у нас на Русі значить стільки, як давній Рим для старих християн, має таку ж він вагу…» [233, с. 24].

Саме в ті часи, як стверджує українська історична наука, починає зароджуватися українське козацтво. Як знаємо, його очолювала українська шляхта: князі (Вишневецькі, Ружинські), старости (Дашкевич, Претвич) тощо.

Хоча слід зазначити, що вже на початку XV століття князя Федора Острозького величали в Тевтонському ордені козацьким гетьманом. То десь же мали бути його козаки! Це теж до відома українських істориків.

«Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття цього альянсу, переманивши аристократію нашу в католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу, а це значить, що народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав творитися лише знизу, з козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти,.. тобто нація змушена була тратити значну енергію на витворення своїх горішніх прошарків суспільства наново. З цього погляду звертає на себе увагу поетична полономовна пам’ятка, датована 1584 роком, тобто тим, у який постала й «Роксоланія» — «Epicedion» — жалібний вірш на смерть Михайла Вишневецького, каштеляна київського, старости черкаського, канівського, лютинського, який немало воював з татарами і в якого, хоч і зветься він оборонцем Речі Посполитої, інтереси — оборона власне України, причому зазначається: «добрих гетьманів… Україна мала, гетьманів з чужих країн не потребувала,.. Подільська