Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

Однак П. Сагайдачний… (був незадоволений. — В.Б.), адже ворожий міст через Дністер залишився стояти» [227, с. 115].

Таким чином козаки зірвали плановий турецький похід підрозділів Османа II на Кам’янець-Подільський.

В ніч із 23 на 24 вересня козаки, за наказом П. Сагайдачного, завдали ще одного удару по турецьких військових, які захищали міст. Турки й тієї ночі не чекали козацького нападу. Запорожці одразу ж ліквідували ворожих командирів. Від чого турецькі солдати почали тікати до мосту. Та охорона, що перебувала на мосту, розгубилася, і замість того, щоби відкрити своїм ворота, вдарила по них з гармат. Турки почали стрибати з моста в воду. Більшість із них загинула. Запорозькі козаки вдерлися на міст, але зчинився великий шум, туркам з табору надійшла допомога, і козакам знову довелося відступити.

Запорожці своїми нічними боями позбавили армію Османа II видимої переваги. Зазнавши відчутних втрат, турки погодилися на мирні переговори…

Війна закінчилася… 29 вересня розпочалися польсько-турецькі переговори про умови мирної угоди.

«9 жовтня турецька та польська сторони остаточно узгодили договірні статті й обмінялися примірниками тексту договору. На честь укладання миру яничари салютували трьома залпами. Стільки ж залпів гримнуло над позиціями запорожців та над польсько-литовським табором. До чого зводилися статті цього мирного договору, появу якого як радісну звістку про закінчення Хотинської війни з великим ентузіазмом привітали салютом усі вояки під Хотином?

Для турецького султана укладання Хотинського миру давало можливість вчасно зупинити, по суті, невдалу війну. Коли деякі історики говорять про донських козаків, які йшли на допомогу запорозьким і це, немовби, якимось чином вплинуло на ситуацію, це стовідсоткова брехня: їх у ті роки було настільки мало, що ніякого впливу на хід Хотинської війни вони мати не могли. Крім того, кримськотатарська розвідка діяла у ті часи напрочуд ефективно, і донців могли зупинити самі кримські татари. Така історична правда і на неї слід зважати.

Польсько-литовська ж сторона, зазнаючи великих утрат від оточення і голоду, особливо серед найманців, які були нездатні до такої важкої і тривалої війни, із задоволенням погодилася на мир. Тим більше, що Річ Посполита, по суті, досягла бажаного — не пустила Османську імперію на свою територію.

Українських козаків, як завжди, польські магнати за рівноправних партнерів не вважали, хоча саме вони витримали головні удари турецької армії.

Зазначимо також, що польський король, який давав гетьману Сагайдачному обіцянку визнати відновлену Київську Православну церкву, свого слова не дотримав. Запорозькі козаки ніколи за часів гетьмана Я. Бородавки не пішли би під Хотин без такої обіцянки. Послухаємо: «Король Сигізмунд III не визнав поставлених ієрархів і на прохання Київського уніатського митрополита Йосифа Рутського розіслав універсали з наказом заарештувати Борецького та Смотрицького як турецьких шпигунів. Проте Смотрицького захищали білоруські миряни, а Борецького — запорожці… Відтак, 1632 року сейм визнав Київську православну митрополію, а 14 березня 1633 р. новий король Владислав IV затвердив це рішення» [229, с. 104].

Як бачимо, тільки після смерті польського короля Сигізмунда III у 1632 році сейм та новий король Владислав IV, який 1618 року разом із українськими козаками брав участь в поході на Москву та воєнних діях 1621-го під Хотином і, звичайно, якимось чином був пов’язаний з обіцянкою батька, виконав давнє прагнення українського козацтва та українського народу.

Читачам не слід думати, що цей польський король мав якесь лояльне ставлення до українського народу, а, відтак, до запорозького козацтва. Ні! Саме за правління цього короля (1632–1648 рр.) поляки завдали козакам найжорстокіших, найстрашніших воєнних ударів, які привели до виступу Богдана Хмельницького. Саме цей король радив нашому славному гетьманові вирішувати спірні питання шаблею. Що козаки й зробили…

А восени 1621 року поляки пішли навіть на деякі поступки туркам, аби укласти мирну угоду. Так, вони погодилися, щоби мирні перемовини відбувалися у турецькій воєнній ставці під Хотином. Тому турки в переговорах виступали як господарі, а поляки — як прохачі миру.

«По завершенні штурму ввечері 29 вересня у королевича Владислава відбулася таємна нарада за участю С. Любомирського (новий головнокомандувач. — В.Б.), комісарів та сенаторів. Її учасники, напевно, були добре налякані щойно завершеними боями, інакше вони не стали б поспішно ухвалювати рішення відправити посольство на мирні переговори, причому на територію турецького табору…

На зазначеній таємній нараді вирішено було призначити послами на переговори із турками белзького каштеляна Станіслава Журавинського та Я. Собеського. Вже 29 вересня С. Журавинський та Я. Собеський на чолі посольської делегації з тридцяти осіб вирушили до табору Османа II…

Польська сторона… погоджувалася передати Хотин молдавському господареві без артилерії, яку 1620 р. забрав С. Жолкевський, однак втратив її під час Цецорської битви…

Польським послам оголосили, що їм належить взяти участь у церемонії цілування султанського одягу… (на що вони змушені були погодитися. — В.Б.)» [227, с. 122–123].

Що цікаво зазначити, «…вже наступного, 1622 р., а ні у Стамбулі, а ні у Варшаві не виявилося оригіналу турецько-польського Хотинського договору 1621 року. Збереглися його копії, однак з’ясувалося, що турецький та польський тексти не ідентичні. Дипломати з обох сторін узгоджували та вносили в нього поправки, навіть вводили нові статті у текст договору, аж до його остаточної ратифікації у 1624 р… Відтак було ратифіковано документ, що був мало схожий на турецько-польський мирний договір, укладений 9 жовтня 1621 р.» [227, с. 124].

Ще в часи укладання Хотинського мирного договору обидві сторони були ним не задоволені. Тому, зрозуміло, яка недовіра існувала серед учасників Хотинської битви. Наприклад, запорозькі козаки цілком закономірно підозрювали поляків, після смерті головнокомандувача Яна Ходкевича, литовця за походженням, що ті можуть уладнати з турками справи мирного договору за рахунок козаків. Тому «у ніч з 11 на 12 жовтня все козацьке військо переправилося на лівий берег ріки і стало під Брагою. Вочевидь, переважна більшість запорожців перейшла Дністер убрід під своїм табором… Козаки П. Сагайдачного вдалися до прихованої переправи, оскільки підозрювали, що поляки і турки могли проти них змовитися. 12 жовтня у польсько-литовському таборі дізналися не лише про переправу запорожців, а й про те, що цього дня сили Османа II відійшли від Хотина на кілька десятків кілометрів» [227, с. 125].

Щоби не виникали непорозуміння і кривотлумачення щодо раптового відводу запорізьких військ на лівий берег Дністра, слід вивчити ситуацію напередодні цього. Так-от: «Уранці 10 жовтня армія Османа II без шуму покинула свої старі позиції і стала на тому місці, де зупинилася перед початком Хотинської битви (та атакувала виключно козацьке військо. — В.Б.). Від турків повернулися до своїх польські посли. Увечері 11 жовтня С. Журавинський та Я. Собеський взяли участь у козацькій раді в запорозькому таборі. Вони розповіли про укладений турецько-польський договір (зазначимо, що поляки та литовці представника козаків