Джордж Орвелл - Данина Каталонії

Наступного ранку дружина непомітно вислизнула з готелю. Поїзд запізнювався на годину. Я ж не гаяв часу і почав писати листа до міністерства, в якому розповів про справу Коппа — що його помилково ув’язнили, що він зараз дуже потрібний на фронті, що багато осіб можуть підтвердити, що він ні в чому не винний тощо. Цікаво, чи читав хтось цього листа, нашкрябаного нашвидкуруч жахливим почерком (пальці тоді були ще паралізовані) на вирваних з нотатника аркушах, складеного ще жахливішою іспанською. Втім, ані цей лист, ані щось інше жодним чином не вплинуло на перебіг справи Коппа. Відтоді минуло шість місяців, а Копп (якщо його ще не розстріляли) досі без суду й слідства перебував у в’язниці. Спочатку ми отримали від нього два листи, які винесли колишні в’язні й відправили з Франції. У них повторювалась та сама історія: ув’язнення в брудних темних закапелках, погане харчування, серйозні хвороби через нелюдські умови утримування та відмова у наданні медичної допомоги. Усе це має підтвердження з різних джерел, англійських та французьких. Нещодавно Копп зник в одній з тих «таємних в’язниць», зв’язку з якими, здається, немає. Справа Коппа — це типова доля десятків, а чи сотень іноземців, і ніхто не знає, скількох тисяч іспанців.

Ось нарешті ми безпечно перетнули кордон. У потязі були вагони першого класу та вагон-ресторан, в Іспанії я такий побачив уперше. Донедавна в Каталонії ходили потяги лише одного класу. Потягом ходили два детективи й записували імена іноземців, але побачивши нас у вагоні-ресторані, здається, залишилися задоволеними нашою добропорядністю. Дивовижно наскільки все змінилося. Усього лише шість місяців тому, коли влада була в руках анархістів, добропорядно виглядати означало виглядати як пролетарій. Коли я їхав з Перпіньяна до Цербереса, один француз скрушно мовив: «Не можна їхати до Іспанії в такому вигляді. Зніміть комірець і краватку. В Барселоні їх з вас зірвуть». Звичайно, він перебільшував, але це ілюструвало ставлення до Каталонії. На кордоні анархіст не впустив до Іспанії одного лише ошатно вбраного француза та його дружину, ймовірно через те, що виглядали вони достоту як буржуа. Тепер же все було навпаки: рятувались усі, хто виглядав як буржуа. На паспортному контролі наші імена шукали у списку неблагонадійних, проте завдяки поганій роботі поліції нас там не було. Не виявилось навіть Макнера. Нас обшукали з голови до п’ят, проте нічого не знайшли, окрім моїх документів на звільнення, проте карабінер, який мене обшукував, не знав, що 29-та дивізія — це РПМЄ. Ми минули шлагбаум — і ось, через шість місяців, я знову на французькій землі. У мене залишилось усього два сувеніри з Іспанії: міх для води з козячої шкіри і одна з тих невеличких залізних ламп, в якій араґонські селяни палили оливкову олію. Лампа ця була майже точною копією теракотових ламп, які дві тисячі років тому використовували римляни. Якось я підібрав її в одній з розвалених халуп.

Невдовзі з’ясувалося, що ми дуже вчасно покинули Іспанію. Перша з побачених нами газет повідомляла про арешт Макнера за звинуваченням у шпигунстві. Іспанська влада поквапилася про це оголосити. На щастя, троцькісти не можуть бути видані іншій державі.

Цікаво, що зазвичай роблять люди, коли після війни ступають на мирну землю. Щодо мене, то я помчав до кіоску з тютюном і накупив стільки сигарет, скільки міг запхати собі в кишені. Потім ми пішли до буфету й випили по чашці чаю, то був перший чай зі свіжим молоком за декілька місяців. Мені знадобився не один день, перш ніж я звик, що сигарети можна купувати тоді, коли вони тобі потрібні. Я ніби очікував, що двері крамниці зачиняться і на вікні з’явиться напис: «No hay tabaco».

Макнер та Коттман збиралися до Парижа. Ми з дружиною зійшли з потяга на станції Банюл, відчуваючи потребу трохи відпочити. Однак там нас прийняли не дуже гостинно, а надто дізнавшись, що ми з Барселони. Щоразу розмова зводилася до одного: «Ви щойно з Іспанії? За кого ви воювали? За уряд? Зрозуміло», — й одразу ж починає відчуватися прохолодне ставлення. Здавалося, це маленьке містечко було цілковито на боці Франко. Воно й не дивно, зважаючи скільки іспанських фашистів прибувало сюди час від часу. Офіціант кафе, куди я часто навідувався, був профранкським іспанцем, і щоразу, подаючи аперитив, кидав на мене повний зневаги погляд. У Перпіньяні все інакше — там було повно прихильників уряду, а різні фракції боролися одна проти одної не гірше, ніж у Барселоні. В одній з кав’ярень слово РПМЄ забезпечувало вам численних друзів та усмішку офіціанта.

Наскільки я пам’ятаю, в Банюлі ми провели три дні. Дивно, але то був неспокійний період. У цьому тихому рибацькому містечку, де не рвалися гранати, не стріляли кулемети, не було черг за харчами, пропаганди, інтриг, ми мали б почуватися спокійно і вдячно. Але нічого такого ми не відчували. Усе, що ми бачили й пережили в Іспанії, нікуди не зникло, натомість ще чіткіше, ніж раніше, у нашій пам’яті поставали події минулого. Ми думали, розмовляли й мріяли лише про Іспанію. Місяцями обіцяли собі, що коли «виберемося з Іспанії», оселимось десь на середземноморському узбережжі, відпочиватимемо й рибалитимемо. Але зараз наше життя видавалося нудним й викликало лише розчарування. Погода була прохолодною, з моря дув сильний вітер, хвилі прибивали до прибережного каміння піну, корки й риб’ячі тельбухи. Це здавалося божевіллям, але ми обоє хотіли одного — повернутися назад, і хоч із цього нічого хорошого не вийшло б, лише біда, ми обоє жадали б опинитися у в’язниці разом з іншими. Думаю, що не зміг передати повного мірою всього того, що насправді для мене значили проведені в Іспанії місяці. Я описав лише деякі події, проте неспроможний описати почуття, які вони викликали у моєму серці. На папері не передати всю цю мішанину місць, запахів, звуків: запах окопів, світанок у горах, що розливається у безмежну даль, залізний ляскіт куль, гуркіт та спалахи гранат, чисте холодне світло ранків у Барселоні, звук чобіт у дворі казарм у грудні, тоді, коли люди ще вірили у революцію, черги за їжею, червоно-чорні стяги й обличчя іспанських ополченців. У моїй пам’яті чітко закарбувалися обличчя ополченців — людей, з якими я познайомився на фронті і які тепер розпорошені по всіх усюдах: хтось загинув у бою, когось покалічили, хтось у в’язниці, але сподіваюсь, що більшість живі-здорові. Я бажаю всім їм щастя. Сподіваюся, вони виграють свою