Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

можемо собі уявити, що, роздробивши камінь, ми відберемо в нього твердість; ми можемо також уявити собі камінь, у якого немає кольору, він прозорий; ми можемо відібрати вагу, відчуття холоду й тепла і всі інші характеристики. Єдина субстанція, яку ми більше не можемо відділити від каменя, — це його розпростертість у трьох вимірах (res externa). І ця субстанція тотожна з простором[650].

Моделі й міфи

У руках раціоналістичного Декарта емпіричні сприйняття (які в часи пізньої середньовічної схоластичної традиції вважалися синонімічними з поняттям розум) зазнали поразки, у боротьбі «за реальність» переміг розум. Декарт нібито розвиває притчу Платона про печеру, коли пише: «Усе, що бачимо, ми сприймаємо за підробку; ми не будемо вірити, що хоча б щось із цих предметів, які репрезентує наша зіпсута пам’ять, взагалі колись існувало. Адже я переконаний, що все, що бачу, — неправдиве; вірю, що ніколи не існувало нічого з того, що репрезентує зіпсута пам’ять; у мене взагалі немає ніяких відчуттів; тіло, форма, розпростертість, рух і місце — це химери. Що ж тоді буде правдивим? Очевидно, тільки те, що нічого не буває напевно»[651]. Трохи згодом битва раціоналістів з емпіриками відбулася ще раз і результати боїв були різними, історично останній нищівний удар в суперечці про недосконалість наших органів чуття наніс саме Декарт.

Джордж Берклі відгукується про це так: «Наш погляд зусебіч фіксує упередження та обман від наших органів чуття: а коли ми намагаємося виправити наше сприйняття розумом, то непомітно заходимо все далі в царину грубих парадоксів, незбігів і непослідовностей, яких стає чимраз більше й вони збільшуються, що далі ми заходимо в своїх роздумах. Аж доки нарешті, після довгих і марних блукань по колу, побачимо, що ми там, де й були, чи ще гірше, просто стаємо безнадійними скептиками»[652]. Галілей говорить ще прямолінійніше: «Наша [картезіанська] наука зґвалтувала наше сприйняття»[653].

На філософію Рене Декарта ми можемо дивитися як на найкращий приклад парадоксу несумісностей. Усупереч усім помилкам у своїй основі картезіанський науковий метод став основним modem operandi сучасної антропології. Схожих моментів ми дочекалися і в економіці. Системи, які містять внутрішні несумісності, частково розходяться з реальністю і часто відштовхуються від завідомо нереалістичних передумов, які в екстремальних формах призводять до абсурдних висновків, але все одно успішно застосовуються на практиці. Мабуть, системі вдається утримувати свою живучість аж ніяк не завдяки безпомилковості чи логічній сумісності, але завдяки тому, що не існує конкурентної системи (це питання детальніше розглядають Т.С. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд та, зрештою, К. Поппер)[654]. Тобто економічні моделі приймаються не відповідно до їхньої більшої чи меншої ймовірності бути коректними (хоча кореспондування з реальністю у кожному разі робить їх привабливішими), але радше відповідно до більшої чи меншої правдоподібності чи доцільності, переконливості чи відповідності нашій інтерналізованій вірі в упорядкування світу (тобто запозиченим парадигмам, упередженням). Тобто наукові й економічні моделі відіграють тут схожу роль, що й міфи, коли одна система замінює чи ламає іншу. Так сталося, що клин теологічного міфу вибили клином міфу наукового. Тож, читаючи Декарта, простежмо, як непомітно й обережно він замінює теологічний міф міфом науковим і як саме він це робить[655].

Сумніви в сумніваннях

Парадоксально, що Декарт, який хотів займатися тільки чистою логікою і раціональністю, у своїй книзі пропонує нам цілу плеяду необґрунтованих уявлень, упереджень та ідеологій, у які він сам вірив. Втім, як не дивно, його шлях «чистої раціональності» веде назад до афірмації його попередніх початкових уявлень (упереджень), тобто до світу такого, яким його Декарт бачив, перш ніж взагалі почав сумніватися (хоч його сумніви й були, безперечно, щирими).

Прикладом може слугувати Декартів «доказ» існування Бога, що ґрунтується на гіпотезі, ніби ми носимо в думках (тобто Декарт носив у думках) образ Бога, який, на думку Декарта, неможливо було б уявити, якби цей образ не був реальним. Який тоді взагалі смисл цієї філософської вправи? Декарт брав з собою у всі подорожі Біблію і «Суму теологічну» від Аквінського, а також писав про свої містичні галюцинації[656]. Проте якби Декарт не був християнином, навряд чи він колись дійшов би до цього, на його думку, для всіх прийнятного висновку. Ще абсурдніші аргументи він наводить на доказ існування зовнішніх речей, тобто речей, що перебувають поза інтелектом — в емпіричному світі, світі «явищ». Не можна навіть думати, що органи чуття нас можуть обманювати, а звідти сам собою напрошується висновок, що вони нас не обманюють. Декарт, який розвинув свій метод якраз для того щоб, передусім, позбутися всіх традицій і упереджень, сам же їх і застосовує.

Такі ж процеси нам добре відомі й в економіці, де на основі ретельно вибраних попередніх даних ми доходимо висновків, які (зрозуміло й власне неминуче) уже містяться в самих даних. Тобто самі підсумки в принципі — не настільки важливі (вони лише виходять з умов), а ключовими стають саме вихідні дані. (Що, власне, прямо суперечить загальноприйнятому популярному розумінню наукового підходу, відповідно до якого всі вихідні дані — нерелевантні, а єдине, на чому справді залежить, — це висновки.) Тому Макклоскі влучно зауважує, що книга «Економіка» Поля Самуельсона, Біблія серед підручників з мейнстрімної економіки пропонує «наукове знання, яке, на перший погляд, вільне від усіляких сумнівів, вільне від метафізики, моралі й особистої точки зору. Проте насправді він видає за наукову методологію свою власну... метафізику, звички й приватні переконання»[657]. Однак антропологічна різниця між людиною науковою і людиною донауковою полягає в тому, що людина донаукова експліцитно знала всі згадані вище передумови (артикули віри й міфи) і активно їх приймала (чи відхиляла). На противагу цьому, людина сучасна носить у собі своє (наукове) визнання віри підсвідомо. Для релігії притаманно експліцитне визнання віри[658], для науки — зовсім ні (хоч і зрозуміло, що й в науці потрібно працювати з вірою)[659]. Сучасна людина нібито соромиться за свою віру: цілком ймовірно саме тому, що її неможливо науково довести, що це якось не відповідає нашій сучасній антропології. Весь концепт наукової віри для непідготовленого вуха може звучати як оксюморон, протиріччя, але це не так. Колись, у донаукові часи, людина не морочилася науковими доказами, тобто їй не треба було відчувати сором за свої артиклі віри (сьогодні б ми, мабуть, сказали упередження чи передумови), вона могла в них вільно зізнатися. Сьогодні ж ці упередження ховаються в аксіомах, які лише