Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

Після чаю ми посідали біля вікна, — мабуть, для зручнішого спостереження за напасниками. З сутінками Дженет поставила на стіл свічки та дошку для гри в трик-трак і засмикнула штори.

— Ну-с, містере Дік, — мовила бабуся, знову насупившись і піднявши палець угору, — я збираюся поставити вам ще одне запитання. Подивіться на цю дитину!

— На Девідового сина? — спитав містер Дік, намагаючись надати своєму обличчю якомога уважнішого виразу.

— Саме так, — відказала моя бабуся. — Що б ви з ним зробили тепер?

— З Девідовим сином? — перепитав містер Дік.

— Авжеж, — відповіла моя бабуся, — з Девідовим сином!

— О! — сказав містер Дік. — Так! Що зробив би з ним?.. Я його поклав би в ліжко!

— Дженет! — скрикнула моя бабуся з тим самим урочистим і переможним виглядом, що я помітив раніше. — Містер Дік розв'язує всі наші труднощі одним разом. Коли ліжко буде готове, ми відведемо хлопчика нагору і покладемо спати.

Дженет доповіла, що ліжко цілком готове; мене відвели нагору і поклали спати. Та вели мене, наче полоненого. Моя бабуся йшла попереду, а Дженет прикривала тил. Одна тільки обставина давала мені певну надію: бабуся зупинилася на східцях і спитала, чого це пахне димом. Дженет доповіла, що то вона спалила на кухні мою сорочку. Але в спальні, куди мене провели, не було нічого, крім кумедного мотлоху, в який я був загорнутий. І коли мене залишили там, з маленьким недогарком, який, за словами бабусі, мав горіти точно п'ять хвилин, я почув, як вони замкнули двері ззовні. Обміркувавши це, я визнав за можливе, що бабуся моя, не знавши нічого про мене, мала підозри, ніби в мене вже стало звичкою тікати, тому вжила запобіжних заходів, аби утримати мене в безпеці.

Кімнатка моя була приємна, на горішньому поверсі, з вікна відкривався краєвид моря, осяяного блискучим місяцем. Я помолився, і свічка згасла. Пригадую, як тихо дивився я на відблиск місяця у воді, ніби сподіваючись прочитати в сторінках хвиль своє майбутнє життя чи побачити мою матір з немовлям, що сходить цією осяйною стежкою з неба і дивиться на мене як тоді, коли я бачив її любе обличчя востаннє. Цей урочистий настрій змінився почуттям вдячності й спокою, коли, обернувшись від вікна, я глянув на вкрите білою ковдрою ліжко і уявив собі, як приємно буде відпочити в цих сніжно-білих простирадлах. Я згадав усі ті пустельні місця, де я спав під нічним небом. Я молився, щоб ніколи мені не бути більше безпритульним і ніколи не забувати безпритульних. Пам'ятаю, як ніби я поплив цією сумною зоряною стежкою над морем, далеко у світ мрій.

XIV. Бабуся вирішує щодо мене

Зійшовши вранці, я побачив бабусю. Поклавши лікті на стіл, накритий для сніданку, вона так глибоко замислилась, що не помітила, як вода перекипала через край чайника й затоплювала всю скатертину. Мій прихід вивів її з задумливості. Безперечно, саме я був об’єктом її думок, і мене більше ніж будь-коли цікавило, що збирається вона зробити зі мною. Але я не насмілювався виявляти свою цікавість, щоб не образити бабусю.

На жаль, я не міг так вправно володіти очима, як язиком, тож не спускав їх з бабусі впродовж усього сніданку. Я не міг витріщатися на неї безперервно, але бачив, що вона теж частенько зиркала на мене з таким дивним виглядом, ніби я був надзвичайно далеко від неї, а не на іншому боці маленького круглого стола. Поснідавши, бабуся сперлася на спинку крісла, звела докупи брови, склала руки і почала дивитися на мене з такою пильною увагою, що я зовсім розгубився. Щоб приховати своє збентеження, я з новим завзяттям заходився снідати, але досить незграбно: мій ніж застрягав у виделці, а виделка спотикалася через ніж; шматок бекону, коли я його різав, несподіванно підстрибнув високо у повітря замість того, щоб опинитись у мене в роті, і я кілька разів захлинався чаєм, бо він затікав мені в горлянку якимось іншим шляхом. Нарешті я облишив сніданок і сів, похнюпившись, під допитливим поглядом своєї бабусі.

— Гей! — проказала моя бабуся після довгої мовчанки.

Я глянув на неї і якнайшанобливіше зустрів її гострий світлий погляд.

— Я написала до нього, — вела вона далі.

— До?..

— До твого вітчима. Я надіслала йому листа, написавши, що мушу потурбувати його, або ж ми обоє зазнаємо лиха, хай буде він певний.

— А він знає, де я, бабусю? — стривожено спитав я.

— Я йому про це написала, — відповіла бабуся, кивнувши головою.

— Чи ж мене… віддадуть... йому? — пролепетав я.

— Не знаю, — відказала бабуся. — Побачимо.

— О! Що мені робити, — вигукнув я, — коли доведеться повернутися до містера Мердстона?

— Я не знаю нічого про це, — сказала моя бабуся, похитуючи головою. — Принаймні нічого не можу сказати. Побачимо!

По цих словах я зовсім занепав духом, наче важкий камінь ліг мені на серце. Бабуся нібито перестала звертати на мене увагу. Оперезавшись грубим фартушком, вона заходиласяь мити чашки, потім розставила їх на таці, склала скартертину, покликала Дженет і наказала прибрати зі столу. Далі, натягнувши рукавички, вона озброїлася маленькою щіткою, стала збирати зі столу хлібні крихти, доки не залишилося жодної, навіть мікроскопічної плямки, й почала витирати меблі, що на них і без того не було й пилинки. Задоволена цією роботою, вона склала фартушок і рукавички, дбайливо згорнула їх і поклала до шафи на їхнє постійне місце. Потім поставила свою робочу скриньку на стіл, біля відчиненого вікна, і заходилася працювати, закрившись від сонця зеленим віялом.

— Хотіла б я, щоб ти пішов нагору, — сказала бабуся, протягуючи нитку в голку, — передав би привіт від мене містерові Діку і сказав, що я буду щаслива знати, як просувається його робота над мемуарами.

Я поспішно підвівся, щоб виконати це доручення.

— Очевидно, — сказала бабуся, глянувши на мене так само пильно, як дивилася на голку, коли протягала нитку, — очевидно, ти гадаєш, що містер Дік — це скорочене ім'я, га?

— Вчора мені здалося, що це таки скорочене ім'я, — визнав я.

— Ти не думай, що він не мав повного імені, — поважно мовила бабця, — Беблі... містер Річард Беблі — ось справжнє ім'я цього джентльмена.

Я збирався вже обіцяти, зважаючи на свою юність і відчуваючи провину через попередню фамільярність, що зватиму віднині містера Діка цим повним справжнім ім'ям, проте бабуся попередила мене:

— Але не називай його так, що б там не було; він терпіти не може цього імені. Така вже в нього особливість. Хоч як на мене, не така вже дивна особливість: його так сильно образив чоловік із цим ім'ям, що цього досить, аби довіку його ненавидіти, бог свідок. Містер Дік — так його звуть тут і так його зватимуть усюди, куди б він не поїхав. А проте він нікуди не їздить. Отож пильнуй, дитинко, не називай його ніколи інакше, ніж містер Дік.

Я обіцяв так і робити й пішов нагору передати доручені мені слова. Дорогою я міркував, що коли