Террі Пратчетт - Озброєні, Террі Пратчетт

та… — він відчайдушно намагався мислити, — інше каміння! Боксите, ти з яких?

— Що, чорт забирай, тут відбувається?

Двері Сторожі відчинилися. Капітан Виверт вийшов із мечем у руці.

— Ви, пара дурних тролів! Прямо зараз підняти руку і повторювати трольську присягу…

— Ага, капітане, — привітався Морква. — Я прийшов поговорити.

— Капрале Моркво… Ти — справжнє нещастя, — пробурмотів Виверт. — Що за діяльність ти тут розгорнув?

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Не хочу бути…

Геп!

— Я буду робити те, що мені накажуть…

— Я просто випадковий перехожий, — весело сказав Морква.

— Ну, випадковий перехожий, я тут старший офіцер, і ти можеш іти до всіх чор…

— Вагомий аргумент, — сказав Морква і він дістав свій чорний блокнот. — Я усуваю вас від обов’язків.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— …бо інакше мені заб’ють мою ґугулузьку голову у плечі.

— Що? Ти ненормальний?

— Ні, але, зі всією повагою, можу припустити, що божевільний ви. Для таких подій є правила, встановлені…

— І хто надав тобі такі повноваження? — Виверт дивився на натовп. — Га? Може, ось ця зграя озброєного непотребу? Вони тебе уповноважили?

Морква мав здивований вигляд.

— Ні. Звід законів і постанов міста Анк-Морпорка. Усе тут. Чи можете ви показати, які у вас докази проти Вуглеморда?

— Того триклятого троля? Та він троль!

— І?

Виверт озирнувся.

— Знаєш, я не зобов’язаний говорити з тобою перед усім цим набродом.

— Власне кажучи, за правилами зобов’язані. Ось чому це називається доказами. Це означає «те, що доводить певний факт…». Ви повинні довести його провину.

— Слухай! — прошипів Виверт, схилившись до Моркви. — Він троль. Хоч у чомусь, але він винен. Вони всі в чомусь винні!

Морква яскраво посміхнувся.

Колон упізнав цю посмішку. Коли Морква так посміхався, то, здавалося, його обличчя ставало восковим і починало блищати.

— І через це ви його заарештували?

— Саме так!

— О. Розумію. Я тепер розумію.

Морква повернувся.

— Я не знаю, що ти тут… — почав Виверт.

Люди навряд чи помітили Морквині рухи. Лише якийсь розмитий силует, звук, наче на підлогу впустили кусок м’яса, і капітан уже лежав на бруківці.

У дверях обережно з’явилися пару членів Денної сторожі.

Нарешті всі усвідомили гуркіт. Ноббі крутив над головою моргенштерн. Шпичаста куля свистіла на кінці ланцюга. Однак шпичаста куля була дуже важкою, а різниця між Ноббі та ґномом була більш формальною, ніж фактичною, і вийшло так, що Ноббі і куля почали обертатися одне навколо одного. Якщо Ноббі відпустив би кулю, то у нього з нею були б рівні шанси влучити в мішень. Жодна з перспектив не була приємною.

— Ноббі, припини це, — прошипів Колон, — не думаю, що чинитимуть спротив…

— Фреде, я не можу зупинитися!

Морква облизав кулака.

— Сержанте, як гадаєте, це підпадає під поняття «мінімально необхідної сили»? — запитав він. Здавалося, він щиро хвилювався.

— Фреде! Фреде! Що мені робити?

Ноббі перетворювався у налякану розмитість. Якщо розгойдати шпичасту кулю на ланцюгу, єдиний можливий варіант — продовжувати рух. Зупинка забезпечить лише цікаву, але коротку демонстрацію спіралі в дії.

— Він же дихає? — замислився Колон.

— О, так. Я не сильно вдарив.

— Значить, звучить досить мінімально, сер, — констатував Колон.

— Фре-е-е-еде-е!

Коли моргенштерн знову пролетів понад ним, Морква наче ненароком простягнув руку і спіймав його за ланцюг. Потім кинув його в стіну, де той успішно застряг.

— Гей, ви всі у штабі Сторожі, — сказав він, — виходьте.

Вийшло п’ятеро чоловіків. Вони обережно обступили свого вже переконаного капітана.

— Добре. Тепер ідіть і приведіть сюди Вутлеморда.

— Ем… Капрале Моркво, він трохи не в гуморі.

— Виною те, що його прикували до підлоги, — додав черговий охоронець.

— Отже, — сказав Морква. — Зараз час його відкувати, — чоловіки нервово переставляли ноги, можливо, пам’ятаючи старе прислів’я, яке дуже добре підходило до цього випадку[26]. Морква кивнув. — Ви не мусите його звільняти, але, може, вам варто трохи відпочити? — сказав він.

— У цю пору року дуже радять відвідувати Квірм, — ввічливо втрутився сержант Колон. — Подивитися на квітковий годинник.

— Ем… Ну раз ви вже згадали, я можу взяти кілька днів у зв’язку з хворобою, — сказав один із них.

— Якщо ще тут трохи побудеш, вона настане швидше, — сказав Морква.

Вартові Денної сторожі зникли так швидко, як дозволяла пристойність. Натовп навряд чи приділив їм хоч крихітку уваги. За Морквою спостерігати було в рази цікавіше.

— Правильно, — сказав Морква. — Щебню, візьми своїх людей і приведи в’язня.

— Не розумію, чому… — почав якийсь ґном.

— Ану заткнися, бридке створіння, — крикнув Щебінь, сп’янівши від влади.

Слова впали, наче лезо гільйотини.

У натовпі кілька вузлуватих рук стиснули руків’я прихованої під одягом зброї.

Усі дивилися на Моркву.

«Це було дуже дивно, — пізніше згадував Колон. — Усі дивилися саме на Моркву».

Гаспод нюхав ніжку вуличного ліхтаря.

— Трилапий Шеп знову захворів, — сказав він, — старий Віллі Малько повернувся до міста.

Для собаки добре розміщений стовп або ліхтар — це соціальний календар.

— Де ми? — запитала Анґва. Слідувати за запахом Старого Тхора Рона ставало все важче, оскільки він перемішувався з десятками інших.

— Десь у районі Затінків, — сказав Гаспод. — Здається, десь у Любчиковому провулку. Впізнаю запах, — він понюхав землю. — А ось і він, наш маленький…

— Гей-гей, кого я бачу! Друзяка Гаспод!

Це був глибокий хрипкий голос, наче шепіт, у який кинули жменьку піску. Джерело шепоту ховалося десь у провулку.

— А ти тут із подружкою? Ти ба, краля…

Почулося хихотіння.

— Так, — сказав Гаспод. — Ух. Привіт, народ.

З провулка вийшли дві собаки. Вони були величезні. Породу не визначив би навіть досвідчений кінолог. Один із них був чорним, як смола, і скидався на покруч пітбультер’єра та м’ясорубки. Другий… другий був схожий на собаку, якого майже напевне звали Мужик. І верхній, і нижній набір ікол у нього бути настільки великими, що він, здавалося, дивився на світ крізь решітки. Він також мав криві лапи, однак зробити йому зауваження з цього приводу було б якщо не смертельною, то точно серйозною помилкою, яка обов’язково відобразиться на зовнішності.

Гаспод нервово завихляв хвостом.

— Це мої приятелі Чорний Роджер і…

— Мужик? — припустила Анґва.

— Як ти дізналася?

— Просто здогадка, — відповіла вона.

Двоє великих псів рухалися навколо них таким чином, що вони постійно перебували по обидва боки.

— Ну, що ж, добре, — сказав Чорний Роджер. — То хто це?

— Анґва, — відрекомендував Гаспод. — Вона…

— Вовкодав, — якомога приязніше сказала Анґва.

Дві собаки жадібно крокували навколо.

— Великий Фідо знає про неї? — поцікавився Чорний Роджер.

— Я збирався… — почав Гаспод.

— Ну, раз так, — сказав Чорний Роджер, — думаю, ти не проти трохи з нами розважитися. Сьогодні якраз