Марина Гриміч - Клавка

— Тепер згадала! — витираючи сльози на очах, сказала Єлизавета Петрівна. — Да, пам’ятаю, доповідь Литвина була те, що треба. Я дуже збагатилася.

— Іронізуєш?

— Аж ніяк. Я ж «старая марксістка». Люблю розумні марксистські тексти. Рідко коли почуєш їх. Тепер усе більше мітинги…

— Якщо ти її пам’ятаєш, то згадай, що Литвин говорив про Грушевського: не просто «он дурак», а дав розлогу його характеристику з марксистсько-ленінських позицій. По-моєму, вперше в історії.

— Ага, так, я ще тоді здивована була, коли він назвав його великим політичним діячем і визнав, що той зібрав такий величезний фактичний матеріал, якого не зібрав жоден історик. То до чого тут Бакланов?

— Я думаю, що це його пасаж — про Грушевського. Він іще свого часу — молодим пацаном — ходив до мого діда в букіністичну книгарню на Поділ по українофільську літературу. Він Грушевського вивчив уздовж і впоперек.

— То що, він теж буржуазний націоналіст? — пожартувала Прохорова.

Неля Мусіївна прийняла жарт за чисту монету:

— Ні, але про буржуазний націоналізм він знає набагато більше, ніж ті, кому тут, у Спілці, причепили цього ярлика. Він комуніст і свого ворога хоче знати, як то кажуть, «в ліцо».

— То, може, він і є «головним читачем української радянської літератури»?

— Я теж про це думала, — сказала Неля. — Теоретично міг би… Але практично… Хто його зна’. Я його запам’ятала принциповим, аж надто принциповим комуністом, але підлот за ним не помічала… Хоча з того часу багато води витекло… Він дуже зламався після особистої драми.

— А що сталося? — спитала Єлизавета Петрівна, скосивши погляд на Клавку. Та дивилася в тарілку, вдаючи байдужість, проте ловила кожне слово Нелі Гершко.

— Була в нього любовна історія. Як звали ту дамочку, Пашко, не пам’ятаєш? — звернулася вона до чоловіка.

— Ще чого! Стільки років пройшло! Мені воно нада?

— Зараз згадаю… — Неля напружила пам’ять. — Вона ще була старша за нього років на сім… От вилетіло з голови! Згадаю — скажу. Менше з тим. Ефектна була жінка.

— А що сталося?

— Банальна історія. Вона вийшла заміж за іншого…

Неля замовкла. Видно, додати їй було нічого.

— А де вона тепер? — не витримала Клавка.

— А ніде. Розстріляли їх з чоловіком в 37-му.

Усі замислилися про своє.

За дверима в коридорі почувся якийсь шум. Потім щось грюкнуло. Після того почулася груба чоловіча лайка.

— Це наш герой повернувся! — констатувала Прохорова. — Не може потрапити ключем у замок до своєї кімнати, — розсміялася вона. — Мабуть, добряче напідпитку!

І на підтвердження її слів у коридорі почувся жахливий грюкіт.

— Що це? — скрикнула Неля.

— Це мідний таз Глухеньких. Він висить на гвіздочку в коридорі. В нашій ролітівській кухні він би не помістився.

— Бідненький! — пожаліла Баратинського Неля Мусіївна. — Клавко, запросіть його до нас!

Клавка замахала руками, мовляв: «Ні, я не піду!»

Але Бориса Андрійовича не треба було кликати. Він сам ввалився в кімнату до Єлизавети Петрівни.

Так, він був п’яний, як чіп. Біла сорочка розідрана, око підбите, на грудях від глибокої подряпини запеклася кров. Але при цьому «до ужаса обаятельний», як кажуть на Євбазі.

— Добрий вечір! — привітався він жалібно. — Випити не знайдеться?

— Випити не дамо, а от закусити — ласкаво просимо! — сказала Неля Мусіївна.

Сіробаби посунулись на тахті, даючи йому місце.

Той продовжував стояти, похитуючись.

— Що сталося, Борисе Андрійовичу? — спитала Прохорова.

— Що сталося? Що сталося? — перекривив він її. — Скажіть, чому світ такий несправедливий?

«О, моїми словами говорить!» — посміхнулася Клавка, згадуючи свій позавчорашній песимістичний стан.

— О! — розсміялися всі за столом.

— Які високі філософські матерії! — прокоментувала Сіробаба.

— А ти що хотів би від нього, від цього світу? — поцікавилася Прохорова.

— Я хочу тільки миру на землі! — сказав він тоном Мальчиша-Кибальчиша.

Йому зааплодували. Але він іронії не вловив.

— Я не розумію вас усіх… — він затнувся. — …Інтелігентів ролітівських… Закінчилася війна! Там була кров, смерть. Відірвані ноги, покалічені душі. От там було горе! Приїхав сюди, а тут — понімаєш лі — благодать! Пайки! Спецмагазин на Хрещатику! Квартири в РОЛІТі! Прислуга! Красота! Живіть собі «припєваючи»! Так ні — які ті собаки гризуться!.. Хіба я за це воював? Єлизавето Петрівно, ну скажіть, невже ми за це воювали?

Він був схожий на ображену дитину. Його вигляд — наївний і такий нещасний, як у мокрого цуценяти, — зачепив Клавчине серце. Вона відчула, що знову стає тією дурною Клавкою: довірливою, переживальною, співчутливою і терплячою в очікуванні кохання.

— Присядь, Борисе, — сказала Прохорова. — Закуси. Подивися: ось пиріг з капустою, огірочок квашений.

Той слухняно сів за стіл.

— А ти, кажуть, сьогодні молодцем тримався! — підбадьорила його Неля Мусіївна.

Баратинський якраз хрумав квашений огірок. Почувши комплімент, скривися:

— Я ж хотів як краще! Я хотів їх помирити. А вони мене…

— Що вони тебе? Ну, попросили зійти з трибуни! Подумаєш? — заспокоював його Сіробаба. — Мене якось мало не за волосся стягували зі сцени! І що? І нічого! Живий! — розсміявся він.

— Та я не про це.

— А про що?

— …А вони мені: «пусти свиню за стіл, так вона на стіл вилізе…» А що я їм зробив?

— Це хто тобі казав?

— Та ці… — махнув він рукою. — Не хочу навіть згадувати… Я, мовляв, їм усі карти переплутав.

— Невже це тебе так молоді письменники розмалювали? — пожартувала Прохорова.

— Та ні… Це я в рюмочній… На вокзалі…

— Та ти не переживай! — поплескав його по плечу Павло Минович. — Зате спатимеш спокійно… Років через двадцять… — і він знову засміявся своєму жарту.

Несподівано за стіною почулись якісь дивні звуки.

— Догралися! — з досадою промовила Єлизавета Петрівна пошепки.

Усі завмерли, прислухаючись.

Від Глухеньких долинала сімейна перепалка.

— Геть пішла! Геть, я сказав! — загорланив Іван Порфирович. — Та я, якщо хочеш знати, заради тебе це зробив і заради Максюші!

У стінку — ту, що розділяла Прохорову і Глухеньких, — полетів стілець і, судячи з усього, розвалився.

— Ванічка, Ванічка! — благала Олечка.

— Не «ванічкай», я сказав!

Тут Олечка надривно закричала.

— Уб’ю гадіну! — почувся голос Глухенького.

Борис Андрійович, миттю протверезівши, підскочив з тахти і кинувся в сусідню кімнату.

— Обережно! — кинула навздогін йому Єлизавета Петрівна. — Він контужений! Псих! Він і вбити може!

За Борисом підскочили з місць усі інші. Коридором пробігла Мотя з Максимчиком на руках і сховалася в кухні. У коридорі крізь розчинені двері було видно, як Іван Порфирович лупцює і тягає за волосся Олечку, а Борис намагається його відірвати від неї.

Так вони якийсь час вовтузилися, і нарешті Баратинському вдалося скрутити руки Глухенькому, але той усе пручався і горлав:

— Уб’ю стерву!

Коли приступ