Елінор Портер - Полліанна дорослішає

небажаному шлюбові дедалі посилився. Даремно Полліанна намагалась її переконати, сперечалася з тіткою. Даремно пояснювала, що від цього шлюбу залежить щастя усього її життя. Тітка залишалась невблаганною. Вона й чути не бажала про Джиммі! Вона, своєю чергою, нагадала Полліанні про можливі спадкові вади, про неочікувані небезпеки, які можуть підстерігати дівчину, що порідниться з невідомою сім’єю. Нарешті, вона закликала племінницю до почуття обов’язку і вдячності, нагадавши про ніжність і турботу, яких їй так багато років не бракувало у тітчиному домі. Тітка Поллі благала не розбивати їй серце цим жахливим шлюбом, як колись розбила їй серце таким шлюбом мати Полліанни.

Коли о десятій ранку Джиммі, сяючи щастям, постукав у двері будинку Гаррінґтонів, його зустріла перелякана Полліанна, що, здригаючись від ридань, марно намагалась уникнути його обіймів. Пополотнівши, юнак міцно тримав її в обіймах і вимагав пояснень.

— Полліанно, кохана, що все це має означати?

— Ох, Джиммі, Джиммі, навіщо ти прийшов? Я саме лаштувалась детально тобі про все написати, — простогнала Полліанна.

— Кохана, ти ж мені написала! Я отримав твого листа ще вчора ввечері, саме вчасно, щоб устигнути на поїзд.

— Ні-ні, я мала написати знову! Бо тоді, коли я писала того листа, я ще не знала… не знала, що не можу…

— Не можеш?! Полліанно!

Очі молодого чоловіка спалахнули гнівом.

— Чи не хочеш ти сказати, що знову хтось стоїть між нами, кохає тебе, і ти знову вирішила змусити мене чекати? — суворо запитав він, відстороняючи її від себе на відстань витягнутих рук.

— Ні-ні, Джиммі! Не дивись на мене так! Я цього не витримаю…

— То в чім річ? Що саме ти не можеш?

— Я не можу вийти за тебе…

— Полліанно, ти кохаєш мене?

— Так. Кохаю!

— Тоді ти вийдеш за мене! — переможно заявив Джиммі, знову стискаючи її в обіймах.

— Ні, Джиммі, ні, ти не розумієш! Я не можу через тітоньку Поллі, — вивільнилась з його рук Полліанна.

— Через тітку Поллі?!

— Так. Вона мені не дозволить.

— Дарма! — Джиммі крутнув головою. — Це ми владнаємо. Вона боїться, що залишиться без тебе. Але ми їй пояснимо, що вона навпаки здобуде нового племінника.

Полліанна не всміхнулась на жарт молодого чоловіка. Вона скрушно похитала головою.

— Ні, ні, Джиммі! Ти все одно не розумієш! Ти… Як тобіпояснити… Вона вважає, що ти мені не пара…

Джиммі ослабив обійми і посерйознішав.

— Я не можу їй за це дорікнути. Я справді звичайнісінький молодик, — збентежено визнав він. — Але, хоч у мені немає нічого надзвичайного, я зумів би зробити тебе щасливою.

— Я знаю, що зумів би! І я була б щасливою! — плачучи підтвердила Полліанна.

— То чому ж вона не хоче дати мені такого шансу? Нехай навіть вона не зовсім задоволена. Я думаю, з часом, після того, як ми поберемось, я зумію здобути її прихильність.

— Я б не могла так вчинити, — простогнала Полліанна. — Я б не змогла після того, що вона мені сказала. Розумієш, вона так багато для мене зробила; і тепер сподівається на мою допомогу… Тож я не могла б цього зробити без її згоди. Адже вона зараз нездужає. Вона багато років щиро любила мене і з усіх сил намагалася грати у мою гру, попри всі свої негаразди. І вона… Джиммі, вона плакала і благала мене не розбивати їй серце, як його колись розбила моя мама. Джиммі, я не здатна їй відмовити після всього, що вона для мене зробила…

Полліанна на мить замовкла. Тоді, густо почервонівши, заговорила знову.

— Джиммі, якби тільки ти міг розповісти тьоті Поллі що-небудь… про свого батька, про своїх родичів і…

Джиммі раптом безвладно опустив руки. Відступив крок назад. Обличчя його було геть блідим.

— Так, — зробила крок до нього Полліанна, несміливо беручи його за руку. — Ти не думай — це не заради мене. Джиммі, мені байдуже. Зрештою, я навіть не сумніваюся, що твій батько і твоя сім’я були чудовими, благородними людьми, коли ти сам такий славний і благородний. Але вона, тітка… Джиммі, не дивись на мене так!

Джиммі, тихо застогнавши, відвернувся від дівчини. А за мить, буркнувши щось нерозбірливе, він залишив будинок Гаррінґтонів.

* * *

Від Полліанни Джиммі рушив просто додому і відшукав Джона Пендлтона. Той сидів у своїй просторій бібліотеці з темно-червоними завісами, де Полліанна колись озиралася з жахом, боячись побачити «дохлого щура з комода».

— Дядьку Джоне, ви пам’ятаєте про той пакет, що лишився мені від батька?

— Звісно, пам’ятаю. А в чім річ, синку?

Звівши очі на Джиммі і побачивши вираз його обличчя, Джон Пендлтон здригнувся від несподіванки.

— Сер, треба негайно розпечатати той пакет!

— А як же умова, яку поставив твій батько?

— Я нічого не можу вдіяти! Пакет неодмінно треба розпечатати. Будь ласка, зробімо це якнайшвидше.

— Що ж, синку, якщо ти наполягаєш… Але ж…

Джон Пендлтон замовк у нерішучості.

— Дядьку Джоне, ви, можливо, вже здогадалися, що я закоханий у Полліанну. Я просив її стати моєю дружиною, і вона дала згоду.

Старший Пендлтон радісно охнув, але молодий чоловік вів своєї, не міняючи зосереджено-стурбованого виразу обличчя.

— А тепер вона каже, що не може вийти за мене. Місіс Чилтон, бачте, заперечує. Вона вважає, що я не пара Полліанні.

— Ти не пара?! — спалахнули гнівом очі Джона Пендлтона.

— Так. Я зрозумів причину, коли… Полліанна попросила мене розповісти тітці про мого батька і про мою сім’ю.

— Казна-що! Я вірив, що у Поллі Чилтон трохи більше здорового глузду. Втім, на неї це дуже схоже. Гаррінґтони завжди пишалися своїм походженням і родинними зв’язками, — роздратовано зазначив Джон Пендлтон. — То що ти зумів їй розповісти?

— А що я зумів? Я вже ладен був заявити, що не було на світі батька, ліпшого за мого, але тут-таки пригадав той пакет і все, що з ним пов’язано. Як я посмів би стверджувати щось, коли навіть не знаю, що в тому пакеті? Батько не хотів, щоб я дізнався про його вміст, аж доки мені виповниться тридцять. Тобто, коли я стану достатньо дорослим, щоб витримати будь-який удар. Розумієте? Там якась таємниця його і мого життя. Я маю цю таємницю розкрити просто зараз!

— Джиммі, синку, не треба такого трагізму. Можливо, це якась втішлива таємниця. Цілком можливо, що тобі приємно буде її розкрити.

— Не виключаю… але навіщо тоді було приховувати це від мене аж до тридцяти років? Ні, дядьку Джоне! Там має бути щось таке, від чого він намагався уберегти мене, захистити, доки я стану дорослим і зможу витримати. Ви зрозумійте, я цього не ставлю батькові у провину. Напевно, він просто не міг нічого з цим вдіяти.