Ієн Макьюен - Спокута

цьому смороді, рухаючись навіть швидше, ніж автівки, стомлено ступали сотні солдатів, більшість із яких несли свої гвинтівки й неоковирні непідйомні шинелі, що було додатковим тягарем, бо з самого рання сонце пекло дедалі безжалісніше.

Поряд із солдатами тяглися родини, ледь несучи валізи, вузли, ведучи дітей або тримаючи їх на руках. Єдині людські звуки, які Тернер розчув у пронизливому гуркоті моторів, був плач немовлят. Траплялись і старі люди, які йшли поодиноко. Один, у свіжому костюмі, з краваткою-метеликом і хатніх капцях, пересувався за допомогою двох паличок так повільно, що навіть машини в тягучці його обганяли. Він важко сапав. Хай куди він прямував, безперечно, йому не дійти. По той бік дороги, одразу на розі, була взуттєва крамниця, куди ще можна було зайти купити. Тернер побачив там жінку з маленькою дівчинкою: мати розмовляла з продавчинею, яка зважувала у кожній долоні по парі черевиків. Усі троє не звертали уваги на процесію, яка рухалася зовсім поряд, їдучи проти течії та намагаючись оминути цей потік збоку, з'явилася колона броньованих авт зі ще не ушкодженим обстрілами лаком: ці машини, які не встигли побувати в боях, рухалися на південь, просто назустріч німецькому наступу. Усе, на що ці авта могли сподіватися в протистоянні з танковою дивізією,— це виграти зайву годину-дві для солдатів, які відступали. Тернер підвівся, відпив з фляги й пішов, прилаштувавшись за піхотою гайлендців. Капрали рушили за ним. Тернер більше не відчував за них відповідальності: тепер вони приєдналися до основного відступу. Недосипання ще підсилило його ворожий настрій. Сьогодні те, що вони дражнили Тернера, уриваючи його терпець, здавалося зрадою братерства, яке виникло вночі. Насправді ж він відчував ворожість до всього навколо. Усі його думки звузилися до однієї — як вижити самому.

Бажаючи спекатися капралів, він пришвидшив ходу, обігнав шотландців і обійшов гурт черниць: сестри дбайливо вели десь зо дві дюжини дітей, убраних у сині жакети. Це було схоже на школу-інтернат біля Лілля, де він працював улітку, доки не вступив до Кембриджа. Здавалося, того іншого життя — іншої людини — для нього не існувало. Мертва цивілізація. Спочатку розбили його життя, потім життя всіх інших. Він розлючено печатав крок, знаючи, що довго не витримає такого темпу. Йому вже довелося першого дня йти в таких лавах, і він знав, на що чекати. Праворуч від нього був кювет, але неглибокий і відкритий. З іншого боку — ряди дерев. Він прослизнув туди, просто перед «рено». Водій посигналив. Пронизливе верещання клаксона перелякало Тернера й раптом розлютило. Годі! Він метнувся до кабіни і рвучко відчинив її. Усередині був чоловічок-недомірок у сірому костюмі, у капелюсі, а поряд були звалені шкіряні валізи; сім'я скупчилася на задньому сидінні. Тернер схопив чоловіка за краватку, ладнаючись гамселити по цьому тупому обличчю відкритою правицею, але раптом збоку його схопила за зап'ястя чиясь велика дужа рука і відтягнула геть.

— Агов, бос, то ж не ворог.

Не відпускаючи його руки, капрал Мейс відвів Тернера убік. Нетл, який був позаду, штовхнув двері «рено» з такою силою, що відвалилося бічне скло. Діти в синіх жакетах раділи та плескали в долоні.

Усі троє перейшли на інший бік і попрямували далі, тримаючись дерев. Сонце добре гріло, і зараз було тепло, на дорогу ще не падала тінь. Поперек канави лежало кілька автомобілів, підстрілених в атаках. Трійця обійшла покинуті вантажівки з розкиданими навколо речі: це нишпорили війська, шукаючи їжі, питва чи бензину. Тернер і капрали прямували серед цього мотлоху: вивалених з коробок стрічок від друкарських машинок; журналів подвійної бухгалтерії; партій бляшаних столів і дзиґликів; кухонного реманенту і деталей моторів; сідел, стремен і збруї; швейних машинок; кубків за перемогу у футбольних матчах; штабелів складаних крісла; був тут кінопроектор і бензиновий генератор, який хтось розбив монтировкою, що валялася поряд. Натрапили й на машину швидкої допомоги без одного колеса, яка з'їхала в кювет. Мідна табличка на дверцятах проголошувала: «Ця карета швидкої допомоги — подарунок для британських мешканців у Бразилії».

Тернер навчився спати на ходу. Раптом затихло ревіння моторів вантажівок, потім розпружилися шийні м'язи, голова поникла, і він різко прокидався, лише коли збавляв крок. Нетл і Мейс були за те, щоб залізти до машини. Але напередодні він розповів їм, що бачив, ідучи в першій колоні: двадцятеро осіб у тритонній вантажівці загинуло від однієї бомби. А він сам випав у канаву, сховав голову у водостічну трубу й отримав у бік осколок шрапнелі.

— Ідіть уперед,— сказав він.— Я лишуся тут.

Тому ці розмови припинилися: він — їхній щасливий квиток.

Вони знову попрямували за гайлендцями. Один з шотландців грав на волинці, спонукаючи капралів гундосити пародію на цю музику. Тернер удав, що хоче перейти на інший бік дороги.

— Якщо хочете заводитися, то без мене.

Уже двоє шотландців озирнулися й невдоволено забурмотіли.

— О нічь ярка у місяшному шяйві,— завів Нетл, перекривляючи вимову кокні. Він міг би за це добряче дістати, якби спереду раптом не пролунав пістолетний постріл. Порівнявшися з місцем, звідки стріляли, волинщики змовкли. У широкому чистому полі просто неба спішувалася французька кавалерія і шикувалась у довгу шерегу. На чолі її був офіцер, який добивав коней пострілом у голову, переходячи від тварини до тварини. Всі вояки у лавах стояли струнко, урочисто притиснувши до грудей кашкета. Коні терпляче чекали на свою чергу.

Це відкрите визнання поразки збільшило загальну депресію. Тепер капрали не мали ні іскри запалу зачіпатися з шотландцями, а ті й забули про них. За кілька хвилин валка побачила п'ять трупів у кюветі — трьох жінок і двох дітей. Навколо них лежали валізи. Одна з жінок була взута у капці, як той старий у костюмі. Тернер одвернувся, вирішивши нічим не проникатися. Якщо він прагне вижити, то має дивитися лише в небо. Він так зморився, так прагнув усе забути! День був паркий. Дехто скидав шинелі просто на землю. Нівроку так деньок. В інший час можна було б сказати «нівроку». Дорога повільно вела нагору, і цього було досить, щоб почали нити ноги, а у боці ще дужче заболіло. Кожний крок був свідомим рішенням. На лівій п'ятці вилізла водянка й набрякла, змушуючи при ході вивертати ступню в чоботі. Не зупиняючись, Тернер вийняв з торбини хліб і сир, але спрага надто мучила, щоб можна було проковтнути бодай ріску. Він запалив ще одну цигарку, щоб утамувати голод, і поставив собі завдання: треба йти по землі аж до моря. Що може бути простіше,