Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

викраду з воза дядька Рамона, а ти за те даси мені помацати груди). Льодорізи, товар — за що вони тільки не правитимуть, доки настане час служити для того, для чого сотворив їх господь… «І що то мовлять хвилі, б’ючись об скелі білі, до господа волають, втрачаючи на силі?» — згадався їй зненацька вірш із її дитячої читанки, — може, тому, що всі вважали її за дитину, ставились до неї як до маленької?

— Дай ще коржика, Даміано.

— Наїстеся коржиків, а тоді не захочете снідати.

Обпікаючи пальці коржиком, підсмаженим більше, ніж перший, вона побігла коридором до патіо прачів і прачок, до розвішаної на мотузках або розстеленої на камінні проти сонця білизни.

Це був довгий і вузький коридор старовинних будинків, де вологі, з облупленою штукатуркою стіни видаються картинами з цяток і плям.

Швидко, ступаючи якомога тихіше й не оглядаючись, вона перебігла цей коридор, який завжди поглинав її, наче могила, і вибігла в патіо, оточене височенними, теж вологими, з патьоками від дощу, стінами, вкритими сухими пагонами хмелю чи плюща… Сонце. Де-де прошмигне ящірка. Вгорі — небо.

А патіо все в русі. Що то — хмари? Ні, то сушаться розвішані на шворках простирадла — білі, небесно-блакитні, рожеві. Вони напинаються на вітрі, а найсухіші майорять, немов знамена. В патіо прали дві жінки. Голі по пояс, волосся закручене довкола голови над вухами, зав’язане вузлом спереду. Руки, плечі, груди — все на вітрі. Вони низько нахилялися й терли намилену білизну об шерехатий камінь, випростувалися, піднімали плечі та груди й терли, терли, знову низько нахилялись і знов розгинались — отак без кінця. Ана Хулія дивилася тільки на їхні гарні перса, тугі, налиті, ніби вирізьблені з шоколаду. Вони завзято терли брусками мила і, здавалося, вже не прали, а місили гіпс для статуй, як ото в майстерні, де вона навчалася малювання, скульптури та ліплення. Чому б Рікардо не прийти сюди — тут би він міг мацати оцих праль, скільки йому заманеться.

Думки її плинули одна за одною, а пралі тим часом працювали, занурюючи руки в мило, біле, як гіпс, який і вона колись готувала в школі-майстерні професора з кущистими бровами над лагідними очима, гундосого й закоханого в перифрази. Він якось пояснив їм, що груди Венери Мілоської вважаються класичними, «Голої Махи» — романтичними, а Пауліни Боргезе — неокласичними, хоча нині більше заведено цінити їх за вагою, від грудей на кілька унцій і до тих, що витягнуть кожна по піварроби[14].

Пралі привітали її, вона їм відповіла і, махаючи розкинутими руками, схожа на цибатого птаха, пірнула між простирадла, що пахли льоном, милом, жавелем, сонцем. У самих хащах, не на такій видноті, висіла інтимна білизна, і діяло суворе правило поділу статей: сорочки, майки, труси, піжами, шкарпетки Трояно висіли збоку, на іншій шворці.

…Ключиці, еге ж, ключиці… Тебе коли-небудь цілували, цілували осюди, в ключиці? Так, падре, але тільки…

Щоб сповідатися перед цим єзуїтом, треба було добре знати анатомію і, крім того, мати гостре вухо, щоб уловлювати, до чого він хилить. Кожен смертний гріх підпирався в нього цілим каркасом із кісток або був пов’язаний із якимось суглобом, схрещенням м’язів чи іншим місцем на тілі…

То не змія, дочко, яку малюють, спонукала наших прародителів согрішити в раю. Вони, за своїм божественним походженням, були істотами доматеріальними, — тобто не такими матеріальними, як оце ми з тобою, — аж доки хребет, котрий був єдиний, розділився на два змієвидні стовпи хребців, які й стали проводити мізковий гріх, як я називаю первородний гріх і хтивість.

…Ось що я тобі пораджу, дочко моя. Оскільки так чи інакше тобі доведеться платити монетою тяжкого гріха, бо не дотримати свого слова — гріх ще тяжчий, то треба діяти так, щоб завдати найменшої шкоди і твоїй, і його душі… Ви бачитесь удень чи вночі? Уночі, падре. Тим легше для тебе, тим легше. Тобі треба прикритись — як прикривалися святі мучениці нашої віри. Більше одежі, — розумієш, якомога більше одежі. Тепла кофта з високим коміром, а під неї кілька сорочок або комбінацій, і добре було б прикрити груди якими-небудь металевими чашами. У такий спосіб ти зможеш виконати свою обіцянку без великої небезпеки для себе… Я міг би порадити тобі й щось інше, але досить того, що я сказав.

Простирадла, інтимна білизна, камені для сушіння, палюче сонце, ліниві коти, безтурботні й щасливі пралі, створені, щоб по-тваринному, без ніяких забобонів, віддаватися коханню…

Верталася не поспішаючи. В сусідньому патіо бігала на ланцюгу мавпа. Ланцюг ковзав по товстій дротині, протягненій від коридора до коридора, і мавпа мала де гасати й гратися. Коли Ана Хулія ішла мимо, мавпа кинулася до неї, підстрибнула й засміялася, тобто вищирила свої дрібні зубки.

А чого це вона ступає навшпиньках? Не хоче чути своєї ходи.

У їдальні стіл був уже накритий, але снідати ще ніхто не прийшов. Трояно і не збирався — після демонстрації всі члени підготовчого комітету пішли снідати в ресторан Гілермана на Гвардав’єхо. А мама й сестри?

Прислухалася. В голові — порожньо. Отож розмова, яку почула, вже не була маренням.

— Звичайно, — мовила мати, — цей хлопець зробив нам велику послугу, неабияку послугу, і я гадаю, що Хуліана Ана, як ви її пестливо називаєте…

— То Флювія, а не я, — внесла поправку Габрієла.

— Отож я гадаю, що оскільки їх уже можна вважати зарученими, то, замість перемовлятися з ним уночі, виглядаючи з вікна, Ана Хулія може запрошувати його в дім. Для цього існує вітальня, і вона сеньйорита, а не якась служниця. Чи не здається тобі, що я маю рацію?

— Ні, не здається.

— Чому?

— А ти, мамо, подумала про дядька Рамона? — спитала Габрієла, котра, судячи з того, як звучав її голос, досі сиділа над п’яльцями.

— Чого ж не подумала. З ним ми, звичайно, порадимося.

— Порадимося? — скептично перепитала Грела.

— Атож, бо він має дати свою згоду, спершу поговоривши з хлопцем. Адже він єдиний чоловік у домі, котрий заступає нам твого бідного батька.

— Згоду? Не думаю, щоб він дав згоду, проте…

— А чому він має відмовити? Адже це нормальна річ, коли дівчина на порі…

— Дядько Рамон, матусю, — Грела навмисне карбувала кожне своє слово, — не тільки дядько, а й півень у нашому домі.

— Що це ти верзеш, дівчино? — спитала шокована мати. — До чого тут півень?

— Дядько Рамон почуває себе в цьому домі не стільки дядьком, скільки господарем.

— А Трояніто?

— Не знаю чому, але на нього дядько не