Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

жвава колись, а то стихла. Хоч як свекруха або старша невістка дошкуляли, – вона все мовчала. А тепер ось виходило, що, мовчачи, ховала вона в душі далеко більше, ніж люди думали.

– Ти підпалила? Ти? – спитався, дивуючись, урядник. – А нащо ж ти це зробила?

– На те… на те, що мені життя нема, що світ вони мені зав’язали – хай же й вони знають горе… Спалити їх хотіла!..

Усе це вона викрикнула голосом, що раз у раз їй перехоплювався. Тоді, знесилівши – після всього, що витерпіла – з цього останнього вибуху, вона відразу впала на приспу[248] затулилася руками та так і заніміла.

– Візьми її у волость: там допитуватиму! – звелів урядник соцькому. – Та й по того, по Андрія треба послати.

Соцький підійшов до молодиці й торкнув її за плече.

– Ходім, Лукіє!

Вона, здавалося, не чула.

– Чуєш, ходім! – і він штовхнув її дужче.

Вона підвела голову й повагом устала. З обличчя була мов зовсім спокійна.

– То й ходім! – якось за малим не весело сказала вона, устала й сама перша пішла. Люди мовчки дивилися на все це: і вже аж як Лукія відійшла далеченько, почали потроху гомоніти; усіх те, що скоїлось, уразило, всі по-своєму силкувалися його вияснити. Тільки Грицько нічого не казав. Мовчки та непорушно він стояв і дививсь услід жінці…

II

А Лукію приведено до волості і, поки слідство, посаджено в холодну[249]. Молодиця не довго просиділа сама в тій темній комірчині. Трохи згодом двері в холодну відчинилися і туди вкинуто нового рештанта[250]. То був Андрій.

Ледве вздріла його Лукія, вискочила з темного куточка, де сиділа, й кинулась йому назустріч. Вона вхопила його за руку й потягла в той темний куток. Там ніхто не міг їх побачити крізь невеличку дірочку, що була прорубана в стіні з холодної в сіни і що ставала замість вікна у рештарні. Та й дивитися не було кому, бо всі зараз повиходили з сіней, скоро замкнено холодну. І сидячи в темряві, пригорнувшись до Андрія, почала вона палко, пошепки, щоб хто не почув:

– Андрієчку, любий, ох як страшно було! Як я боялася, що хата займеться, що не поспіють погасити завчасу. А потім, – ох!..

Вона вхопилася руками за голову, та зараз спустила їх і казала далі:

– Вони таки знайшли хустку, що я там кинула: так я й думала, що вона не згорить. Вже й не знаю, звідки в мене та сила взялася сказати, що це я з тобою підпалила. Ой, Боже! Скільки сорому, скільки ганьби – підпалила!

Вона спинилася стурбована, а може, сподіваючись од його якого слова, що додавало б їй відваги. Але він мовчав, сидячи непорушно та дивлячись у темряву. Вона почала знову:

– Та вже найважче відбули. Тепер уже що буде, а нас ніхто не розлучить.

І вона обняла Андрія за шию рукою й притулилася щокою до його щоки. Він усе мовчав.

– Андрієчку, чого ти мовчиш? Скажи що, повесели мене!

Він помовчав ще трохи, а потім почав повагом:

– Та нема чим веселити… Не знаю, чи гаразд ми зробили?.. Бо воно ж гріх! Та й сорому скільки зазнали та ще більше зазнаємо.

Він змовк на хвилину. Вона теж мовчала, дожидаючися, що він ще казатиме.

– Це воно тільки казати легко було так, як ми казали: відтерпіли та й край! Якби тілом терпіти, то воно б нічого. А то ж сорома, ганьби скільки! То люди як люди були, а тепер острожники, каторжні!

Дедалі він казав, вона все дужче відхиляла своє обличчя від його і, врешті, зовсім пустила його шию. Вона обхопила руками свої коліна та, стиснувши пальці, що вони аж затріщали, й сказала:

– А ти ж не так тоді казав!

– Еге… тоді… – почав був він.

– Стривай! – не дала вона йому казати. – Ти тоді казав, що любиш мене так, що хоч і на Сибір ладен піти, аби зо мною. А потім ти почув, як Іван Омельченко, що його за підпал на Сибір заслано, прислав листа, що йому там гарно жити, – як ти це почув, то сказав: от якби й нас туди заслано – жили б ми там удвох добре. Адже так ти казав, так?

Він кивнув головою, що так.

– Ну, ото й почали ми про це думати та розпитуватися. Ти ж сам і довідався, що коли нас зашлють навіки, так мене з чоловіком тут розлучать, а там нам звінчатися можна буде. Тоді ми й наважили це зробити. Адже ж це так, так? Кажи! – І вона вхопила його за руку.

– Та що там балакати? Хай і так! Так тоді думав.

– А тепер уже й не так думаєш?

– А тепер не так…

– А як же тепер?

– А так, що краще було б, якби цього не робити.

– Отак-о!.. – Лукія пустила його руку і встала. Не сходячи з місця, вона прихилилася до стіни, а він усе сидів у кутку біля її ніг, похнюпивши голову. – Чому ж би то було краще, якби цього не робити? – спиталася вона.

– Так я ж тобі вже казав. Хіба легко острожником, палієм ізробитися? Як же його людям у вічі дивитися? І яке вже там щастя буде після цього!

– А ти хіба цього не знав тоді ще, як нічого й не робилося? Чом же ти тоді про це не думав? Чом же ти тоді не лякавсь його так, як тепер?

– Хіба я не думав? Я думав, та, мабуть, одно – думати, а інше – робити.

– Та ти ж нічого й не робив! Адже я підпалила, а з тебе тільки й діла було, що побіг, щоб люди бачили.

– Не що ж бо то й що: нічого не робив, а ганьбу терпіти доводиться нізащо!

– Нізащо? Андрію, серце, а я ж? Адже й я для тебе сибірною, острожницею роблюся!..

У голосі в неї чути вже було благання, та він не помічав цього, або не хотів помічати. Дуже вже гостро вразила його та ганьба, що він зазнав, ідучи рештантом по рідному селу, ховаючи свої очі від поглядів людських. Та ще й за яке діло! Підпал – адже це найгидчіше діло, всі так кажуть, і він сам знає, що цьому правда. І він те зробив! І як воно сталося, як він міг це зробити!

Так, вони любилися!.. Сувора воля батькова розбила їх щастя. Та їм не хотілося, вони не могли його зректися. Спершу вони не стрівалися таки довгенько, а потім почалися, здебільшого випадкові,