Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Перейшла кімнатою, її розплиле обличчя цвіло.

— Як улиті, — сказала. — Ні, ти в нас просто чудо, що б ми без тебе робили? Перегризли б одна одній горлянки, та й по всьому.

Станіслав знову порився в сумці і витяг пляшку горілки. Тітка спохмурніла.

— Це вже тобі Настя сказала? — спитала підозріло. — Вже напатякала?

— Але ж, тьотю, — мовив Станіслав. — Із тіткою Настусею я говорив десять хвилин тому, а пляшку привіз із собою.

— І це правда, — мовила Марія. — Ти їм нічого про цю пляшку не кажи, бо загризуть… А може, ми її зараз і роздушимо? За чоботи. Маєш чарку?

— Чарка в мене дорожня, розкладна, — повів Станіслав. — Але вип’ємо з моєї пляшки — ця ваша!

— Замиємо чоботи, — ентузіастично сказала тітка Марія. — Бо це, здається, єдине, про що я мріяла останнім часом.

Станіслав відкоркував пляшку коньяку і налив у розкладну чарку. Тітка ковтнула напій одним духом.

— А воно нічо! — сказала. — Я, знаєш, до коньяку не дуже, мені ліпш горілочка. Звикла, коли вийшла з концетраку й була на поселенні; я там не до такого звикла. Ти мене, Стасику, не суди, бо життя мені так переламали ці чортові комуняки, так поламали! — В неї на очах виступили сльози. — Все забрали, все розтоптали, родину знищили, мене спаплющили, життя перевели. О, ти не знаєш, як це інтелігентній людині потрапити між брутальну босячню і не менш брутальних тюремників. Небагато про це розповідала, бо навіщо тобі душу травити. Не доведи Господь, щоб це повторилось! Як думаєш, може це повторитися?

— Не знаю, — сказав Станіслав. — На людей часом находить сказ самознищення.

— Мабуть, щоб не розплоджувалися надмірно, — мовила тітка. — Давай ще по одній!

Вони випили знову.

— Нє, цей коньяк непогана штука, — мотнула головою тітка. — А я його знаєш чого не люблю? Його начальство в концтаборах пило. Жлуктили коньяки, жерли ковбаси й булки, а ми здихали з голоду. І знаєш, що найстрашніше в тому пеклі? Це коли живеш у бабському кодлі, а чоловіки тільки тюремщики — падаль собача! Іронія долі, що, коли повернулася, знову мушу жити в баб’ячому кодлі, цього разу сестричок. А жінки, за природою своєю, мусять жити біля чоловіків, ось у чому секрет. У бабському кодлі вони псуються не уявляєш як! Казяться, дичавіють, стають брутальні, хижі, злорічні, підступні, як суки, і роблять одна одній неможливим життя. Ненавиджу бабське кодло! Давай по третій! І не суди свою нещасну тітку. Вона заслужила на співчуття, а не осуд, бо життя в неї бардак, переколочене і перетрощене.

Станіслав налив, вона й третю випила одним духом.

— Ні, коньяк — це бридь! Він нагадує мені тюремників і блощиць. Господи, як я їх ненавиділа! Дали б мені ножа і пустили до котрого, на шматочки порізала б, хоч раніше мухи образити не могла. Сестрички дорікають мені, що часом випиваю. Переслідують, речі мої перешуковують, як ті ж таки тюремщики. Кричать на мене і б’ють, коли почують од мене запах. Тільки й чую "дихни" та "дихни". Уже й лавровим листям зажовую, але у них нюх, як у собак. А знаєш, коли я випиваю? Коли Павло мій сниться і дітки мої бідолашні. Я ж бо не відреклась, як Іуда, від Павла, а та сучка Настя від свого Максима відреклась. Відреклась, і Бог її покарав. Мене теж покарав, але я думаю, що то не Бог мене покарав, а диявол. Бо той, що сидів у кремлі, був його чорт. Оце вони мене й покарали, і знівечили, і мою людську гідність розтоптали, і в таку нікчему перетворили, що я тільки про чоботи мрію, бо не змогли взяти моєї душі. Уявляєш, про чоботи мрію! Ось як я опустилась! А прийде до мене у сон Павло, прийдуть дітки, і так мені їх жалко робиться, що вити хочеться. І я вию. Тихенько, в подушку, рву її зубами, а після того забуття потребую. Чого не випив?

Станіслав налив собі й випив.

— Ти їм про пляшку, що подарував, не кажи, — повторила тітка. — Знаєш, хто в нас найбільший шпійон і винюхайло? Бронька! Намаже собі хирю, виставить, як опудало, й нюшить! А Настя курить потайки, знаєш? Як чорт димить, бо душу йому продала. Олька з Лєнкою за своє шмаття гризуться, а Вірка про хахаля мечтає. Тут у нас була історія…

— Тітка Настя мені розповіла, — сказав Станіслав.

— Встигла, Іуда-чоловікопродавця! Я була б не проти — то її проблеми. Хоче глядіти старе мурло, хай глядить. А казала, що то за тип був? Відставний кагебіст, от хто! Нажлуктався, пес, людської крові, і це щоб хтось із нашого роду доглядав убійників та нищителів наших, це вже дозвольте! Я сказала, що ліпше повішуся, ніж таке допущу. Або піду й задушу його оцими руками, — вона простягла руки з покорченими від артриту пальцями. — Скажи, не мала я рації?

— В даному разі, цілком, — сказав Станіслав.

— Ще б пак! Одна лише Бронька, оце наше сімейне кагебе, вступилася за Вірку. Вона, бачте, була жінкою ахвіцера! Офіцера війська, а не цієї' людобойні, що далеко не одне і те ж.

— Ще вип’єте, тьотю? — спитав Станіслав.

— Більше трьох не п’ю. Ще ніхто мене не бачив у скотолежанні і "до положенія риз". Я не п’яниця, Стасику, але часом так нестерпно жаль стає моїх невинноубієнних, і так вони турбують у снах, що світ сірий і немилий стає. Отож коли-не-коли підігрію душу, — вона раптом легковажно Станіславові підморгнула. — Нічого їм про пляшку не кажи. А за чоботи дай тебе поцілую!

Підійшла в тих-таки чоботях і чмокнула його в лоба. Тоді роззулась, взуття ретельно склала, обгорнула папером і охайно перев’язала шворкою. Пляшку засунула в пазуху широкого халата, де, здається, була внутрішня кишеня — місце сховку освоєне; сестри, обшукуючи її речі, очевидно, й не підозрювали, що пляшку тітка Марія носить при собі.

— Не видай мого тайника, — сказала лукаво, і її лице знову розпливлось. — Життя, Стасику, — це війна. Безконечна й безнастанна війна, тільки невідомо за що. І не сатана править світом, а абсурд. А може, й сатана, і Бог — самі частки абсурду? Не богохульствую я, хлопчику? — вона подивилася примружено.

— Не знаю, — сказав Станіслав.

— Абсурд і хаос — це все одно. А Бог творить світ із хаосу. Отже, хаос первісніший від створеного світу, чи не так?

— Ви філософ, тьотю!

— Філософом був мій Павло — не я. Від нього й навчилася. Ні, скажи, хіба не найбільший абсурд, коли філософа, людину вищого розуму, нищить горилоподібний хам, у якого в голові дві звивини, та й ті залиті коньяком; коли горила упосліджує філософа, як найостаннішого раба, топче й перетворює в падло? Це Бог чинить чи Абсурд?

Тітка взяла під пахву пакунки й велично пішла до дверей.

— Не суди мене, Стасику, — сказала напівобертаючись. — І вибач мою злорічність.

— Усе гаразд, тьотю, — тепло мовив Станіслав. — Дякую, що ви є.

— Е, з того, що я є чи мене нема, в світі нічого не зміниться, — сказала тітка Марія і рішуче відчинила двері. — Ще одне. Коли вони почують од мене запах, скажи, це ти мене вгощав.

— Таж я справді вас пригощав, — мовив Станіслав.

— Звісно, — відгукнулася тітка, — але з моєї спонуки…

Вона пішла, а йому стало сумно. Тітчиного чоловіка Павла він знати також не міг; вони жили до війни у Харкові, де Павло читав курс історії філософії у Харківському університеті. Після його арешту тітка не тільки вистоювала у велетенських чергах, щоб передати передачу; здається, це було на Холодній горі, але й обписувала всі інстанції, за що була заарештована також і пройшла всі кола пекла. Її катували, але вини своєї не визнала. Приїхала до сестер лишень у 1954 році й відразу ж почала розшуковувати своїх дітей, яких нібито забрали в дитячий притулок, як нащадків ворогів режиму. Їздила в Київ, Харків та Москву, їздила в Казахстан, куди її дітей начебто завезли, але ніяких їхніх слідів не знайшла — вони впали у воду буття ніби два камінчики, оті хлопчик Анатолій і дівчинка Світланка. Від них залишилася тільки одна фотокартка, так само, як і від батька їхнього Павла, які зберегла не хто, а та ж таки тітка Настуся, про яку Марія так немилосердно відгукувалась. Отже, й діти її, і Павло мали змогу ночами в цьому домі зіслизати з тих фотокарток і приходити до тітки Марії у сни. Це значило, що вони могли жити в цьому домі чітко видимими привидами; зрештою, сама тітка Марія признавалася йому раніш, що бачить їх такими, якими зафіксовано на фотокартці: хлопчик та дівчинка у матросках, а чоловік у сорочці, підперезаній паском, та в чоботях. Марія була жінка мужня й героїчна, отже, здолала всі кола пекла, і то було чудо, що вона повернулась, але саме це її і зламало. Тобто не стало опірної сили, особливо після того, як не вдалося розшукати дітей, — почала прагнути забуття. Але ні розуму, ні вражаючої сили логіки не втратила, хоч була, як сама призналася, злорічна. Можливо, через цю злорічність і жилося їй так важко, бо ані упокорення, ні прощення ця жінка не знала — Станіслав вірив, що вона справді могла б зарізати чи задушити того відставного кагебіста, що залицявся до тітки Віри (де він її здибав, коли тітки живуть таким замкнутим життям?), але не вірив, що могла повіситися, — надто сильний це був характер. Пенсію діставала малу і віддавала її майже всю тітці Настуні на харч, отож сестри ніяк не могли збагнути, з чого часом випиває. У цій слабкості сприяв Марії він, Станіслав, бо таємно присилав їй на головпошту, до запитання, невеликі суми — чинилося це цілком таємно. Сама тітка про це ані заїкалась (як і в цій щойно відбутій розмові), бо, пройшовши концтабори, навчилася конспірації, а в домі жила нишпорка не менш управна, як вона конспіраторка, — тітка Броня. Чи не для неї тітка облудно запитала: чи це не Настуся оповіла Станіславові, що вона випиває? Адже десь поруч могло приклеїтися Бронине вухо, яке було всюдисуще і невикривне. Тітка Броня вміла ходити безшумно, притому пересувалася з неймовірною швидкістю, але, щось вивідавши, ніколи не робила з того секрету, а розпатякувала почуте, — саме завдяки тітці Броні та її винюхуванню між сестрами й виникало найбільше колотнеч. Броня від того мала своє, не зовсім збагненне, але цілком нешляхетне задоволення, хоч ніколи позверх не виказане — на її лиці було накладено щільну косметичну маску, майже таку, як у міма. Броню сестри ненавиділи найбільше, але вона в домі була конечністю, як таємна поліція у будь-якій державі. За свій ґандж діставала безліч прикростей: її упосліджували, били, обділяли за столом, чинили щодо неї капості, наприклад, наливали в постіль сечі, а тоді знущалися, що вона слабка на втори і примушували постіль прати в усіх на очах.