Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

до се­бе взаємно ніяких при­ятельських по­чу­вань.

Рахіра не лю­би­ла Ан­ни, бо та не вда­ва­ла­ся з нею ніко­ли в ба­ла­кан­ку, що мо­ло­да ціка­ва ци­ган­ка над усе лю­би­ла, та й ще за те, що во­на ска­за­ла їй од­но­го ра­зу пря­мо в очі пе­ред інши­ми дівча­та­ми:

«Чому ти не роз­че­шеш­ся? Твоя го­ло­ва роз­пат­ла­на, як ви­вер­не­ний кип­тар!» А всі при­сутні дівча­та ре­го­та­ли­ся ве­се­ло. Сього не мог­ла во­на їй ніко­ли за­бу­ти. А Рахіра бу­ла Анні не­ми­ла, бо чу­ла про неї від Докії і Ми­хай­ла, а пе­ре­важ­но від осіб, нею най­більше ша­нов­них і люб­ле­них,- са­ме пус­те.

Окрім то­го, зна­ла, що Рахіра бу­ла хит­ра, мов ли­си­ця, ціка­ва до обу­рен­ня і що - як за­чу­ла ос­таннім ча­сом - тіши­ла­ся її го­рем.

«Вона уни­ка­ла в неділі танців на Гоп­пля­цу, літа­ла по­над ко­ню­ши­ною, до­ки не вер­ну­ла з мед­ком на ніжках»,- глу­ми­ла­ся пе­ред Са­вою, а Са­ва роз­повів іншим хлоп­цям; за­чув се і ста­рий Пет­ро та приніс до­до­му.

З то­го вий­шло, що між ни­ми про­ки­ну­ла­ся неп­ри­язнь і во­ро­хо­би­ла тай­ком тут і там мо­ло­ду напівди­ку кров. Рахіра йшла до доньки ста­ро­го Ло­па­ти, в лісок, з якою ма­ла вічно інте­ре­си зад­ля ціток і ґерданів, а що да­ле­ко й ши­ро­ко не бу­ло нічо­го та­ко­го, що мог­ло б вик­ли­ка­ти в її ла­комній душі гли­бо­ку ува­гу, то, по­ба­чив­ши дівчи­ну при то­варі, поріши­ла без ва­ган­ня за­дер­жа­ти­ся на ча­сок ко­ло неї і по­ба­ла­ка­ти з нею. Мо­же бу­ти - ду­ма­ла - вдасться їй он тут на са­моті ви­до­бу­ти з неї тай­ну, що са­ме те­пер бу­ла для всіх жінок і дівчат най­цікавішим пред­ме­том, а дальша до­ля по­важ­ної дівчи­ни не­аби­яким пред­ме­том ба­ла­кань і вга­ду­ван­ня. Кож­на з них бу­ла б над усе ба­жа­ла бу­ти тою пер­шою, яка б дізна­ла­ся щось пев­не про ге­роя в Ан­нинім житті і роз'ясни­ла цілу таємни­чу за­гад­ку, що всіх мов за ніс во­ди­ла.

«Як бджо­ла в по­тем­ки бу­дує стінку, так і во­на за­чи­ня­ла­ся пе­ред людьми та тче свою до­лю!» - го­во­ри­ли од­нос­тай­но біло­го­лові сусіди Маріїні, дві вдо­виці ста­ру­хи, і здви­га­ли бай­дуж­но пле­чи­ма, їх од­них уже ніщо не ціка­ви­ло, хоч би Домніка або Марія не зна­ти що роз­ка­зу­ва­ли.

З чи­га­ючим пог­ля­дом у чор­них блис­ку­чих очах над­хо­ди­ла мо­ло­да дівчи­на, мов кітка, без­ше­лес­не до си­дя­чої над шит­вом по­хи­ле­ної Ан­ни. Ан­на відчу­ва­ла чим­раз більше близькість над­хо­дя­чої, од­на­че уда­ва­ла, не­мов­би не ба­чи­ла її. Її гніва­ло се, що бу­де при­не­во­ле­на го­во­ри­ти з он тою, як її на­зи­вав Ми­хай­ло, мо­ло­дою «відьмою», відповіда­ти на всякі її до­пи­ти; во­на ж бу­ла слав­на з своєї хит­рості і вит­ри­ва­лості у виг­ра­бу­ванні вся­ких но­вин. Опи­ни­ла­ся, врешті, ко­ло неї.

- Боже по­ма­гай, Ан­но! - про­мо­ви­ла підхлібним го­ло­сом.

- Дякувать! - відповіла Ан­на.- Ку­ди до­ро­га?

- До Єли­са­вет­ки Онуфріевої. Маю при­нес­ти собі взірець до ґерда­ну, що хо­чу ви­си­ля­ти на храм. А що ти ро­биш?

Анна по­чу­ла­ся в душі вра­же­ною ти­кан­ням не­сим­па­тич­ної дівчи­ни. Во­ни бу­ли вправді в од­на­ковім віці, але що Рахіра вза­галі не тіши­ла­ся доб­рою сла­вою і звик­ла бу­ла чу­ти про неї ли­ше лег­ко­важні сло­ва, так те­пер под­раз­ни­ла її інтимність, що му­си­ла відповісти їй до­волі сер­ди­то:

- Роблю те, що ви­диш!

- Шиєш весільну со­роч­ку? - ска­за­ла з лег­ким глу­мом, та­кож уже под­раз­не­на, ніби при­та­ку­ючи своїм сло­вам, Рахіра.

- Може, й весільну! - відповіла Ан­на ко­рот­ко.

Рахіра по­мов­ча­ла хви­ли­ну. Відтак ки­ну­ла­ся до іншої так­ти­ки. Підня­ла од­ну но­гу впе­ред се­бе і пог­ля­ну­ла на неї жур­ли­во.

- Перескакуючи он той ша­нець, я так роз­дер­ла собі но­гу на терні, що лед­ве мо­жу далі йти. Му­шу тро­хи сісти! - ска­за­ла в зовсім іншій мо­ду­ляції го­ло­су.

- Сідай! - про­бур­котіла Ан­на, оки­нув­ши її збо­ку пох­му­рим пог­ля­дом. Відчу­ла. Те­пер ли­ше са­ма цікавість при­ку­ва­ла її біля неї.

Рахіра усіла й ди­ви­ла­ся який­сь час мовч­ки, як Ан­на то впи­ха­ла, то ви­тя­га­ла гол­ку в по­лот­но.

- Для ко­го оця со­роч­ка? Се му­жеська?

- Так.

- Се тон­ке по­лот­но! З та­ко­го ши­ються весільні со­роч­ки!

Анна не об­зи­ва­ла­ся.

- Я тобі всього доб­ра з душі ра­да, Ан­но,- тяг­ну­ла во­на жи­во далі,- чи маєш ве­ли­ку гри­зо­ту! Ко­ли твоє весілля?

Анна по­чер­воніла.

- Коли мій ми­лий за­хо­че! - відповіла зміша­на.

- А жінки в селі го­мо­нять, що він уже те­бе по­ки­нув і має дру­гу!

Аннин го­лос зад­ри­жав.

- Так! Хто ж се ка­же?

- Одна жінка ка­за­ла мені! Так ка­за­ла: «Якби Ан­на бу­ла ро­зум­на та не за­та­юва­ла всього, то він був би її му­сив узя­ти, а так во­на мов­чить, як би бо­яла­ся свой­ого пра­ва, тим ча­сом він собі дру­гу най­шов, а з неї ли­ше дзво­ни пус­тив. Хто її візьме з ди­ти­ною? Хто схо­че чу­жу ди­ти­ну го­ду­ва­ти? За яке пра­во, за який довг?» От так ка­за­ла та жін­ка.

Анна зад­ри­жа­ла з жа­лю і оби­ди.

- Та вже во­на по­ба­чить, хто та­кий ме­не візьме! - відповіла, гли­бо­ко зво­ру­ше­на.- Не­хай не жу­риться мною! Я вже собі дам ра­ду; не­хай другі се­бе пильну­ють!

- Се і я їй ска­за­ла,- тяг­ла Рахіра глад­ко далі,- але во­на ще до­ло­жи­ла: «Анна,-ка­же,-ро­бить со­ром і хлоп­цям, бо в на­ше се­ло при­хо­дять лю­ди із сусідніх сіл у сва­ти, та що собі по­ду­ма­ють? Ска­жуть, що у нас такі хлопці, що збав­ля­ють дівчат, а відтак на сміх їх пус­ка­ють. Не прий­муть у своє се­ло. Все сва­тав кож­ний дівчи­ну, як та­ке лу­ча­ло­ся. Кож­ний ішов до па­нот­ця, по­ка­яв­ся, па­но­тець нас­ва­ри­ли і звінча­ли, а тут? Со­ром та й со­ром!»

Рахіра вп'яли­ла свої блис­кучі очі виг­ре­бу­ще в ли­це про­тив­ниці і, по­мов­чав­ши хви­ли­ну, до­да­ла:

- А відтак ще ска­за­ла: «Я бу­ла від Ан­ни всього надіяла­ся, але вже та­ко­го сти­ду мамі і бра­тові на­ро­би­ти, де брат хо­че в по­ряд­но­го ґазди зас­ва­та­ти доч­ку, то, ану, де і хто та­ке чув? Те­пер не­хай іде до жидів на служ­бу!»

Тут Ан­на підня­ла го­ло­ву. Бу­ла цілком біла. Її очі стемніли аж вчор­не, і нес­ка­зан­на по­гор­да і не­на­висть про­би­ли­ся в них.

- Ти! - про­си­ла во­на.- Чо­го ти прий­шла сю­ди і під'їдаєш ме­не твоїми мельдун­ка­ми? Іди собі геть, звідки прий­шла, і не лізь мені в очі! Я тобі не оповідаю, що лю­ди про те­бе роз­ка­зу­ють!

Рахіра зірва­ла­ся мит­тю на рівні но­ги. Витріщив­ши свої круглі очі ши­ро­ко на Ан­ну, мов­ча­ла хви­лин­ку… Та ли­ше не­дов­гу хви­лин­ку. В сліду­ючім уже мо­менті ур­ва­ла­ся нит­ка її терп­ли­вості і чис­то гра­дом по­си­па­ло­ся їй з уст:

- Ти… ти… ти знаєш, що лю­ди про ме­не роз­ка­зу­ють? Ти, що в те­бе шкіра на пле­чах са­ми­ми син­ця­ми вкри­та, ти, що завт­ра бу­деш ми­лос­тині від лю­дей про­си­ти? Ти знаєш, що лю­ди про ме­не роз­ка­зу­ють? Агій на твою го­ло­ву, що та­ке знаєш? Ану, ка­жи за­раз, най по­чую! - клик­ну­ла без відди­ху