Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

чу­жих ро­би­ти, то знаєш і гроші пря­та­ти!» - бу­ли зви­чай­ні її докірливі сло­ва, а відтак нас­ту­па­ла оби­да.

Але їй бу­ло вже до­волі то­го. Вже не ста­ва­ло си­ли зно­си­ти вся­ке збит­ку­ван­ня, чу­ла се­бе до край­ності ос­лаб­ле­ною. Не мог­ла не раз і кус­ни­ка хліба про­ковт­ну­ти, хоч го­лод так і не пе­рес­та­вав їй дош­ку­лю­ва­ти, а все че­рез гри­зо­ту і плачі. З усіх боків стріча­ла цікаві очі, а пе­решіпту­ван­ня жінок, ко­ли по­ка­за­ла­ся між них, не ма­ло кінця, і їй бу­ло вже най­прикріше. А між ни­ми зна­хо­ди­ли­ся такі, кот­рим за­мо­ло­ду ані на во­лос ліпше не ве­ло­ся, од­на­че які бу­ли строгі й не­ми­ло­сердні! А вже най­більше до­ти­ка­ли її насмішки Маріїні, про які дізна­ва­ла­ся все че­рез Докію.

- Адіть, адіть! - роз­во­ди­ла­ся пе­ред Докією.- У свя­то­го Іва­на чи­ни­ла­ся та­ка бо­жа, не­на­чеб не ди­ви­ла­ся в житті на що інше, як на святі іко­ни, а те­пер по­ка­за­ло­ся, що їй бу­ло в го­лові!

Докія бо­ро­ни­ла її, а врешті, хто го­ден усі язи­ки в об­мові зас­та­но­ви­ти? До то­го, Домніка при­чи­ню­ва­ла­ся чи­ма­ло до розд­раз­нен­ня тої жінки про­ти неї. Так, бо­дай, впев­ня­ла її Докія.

- Аби позір від се­бе відвер­ну­ти, об­мов­ляє інших, - го­во­ри­ла, - га­дає, що тим примк­не гу­би лю­дям, що зна­ють, як во­на спра­ву­ва­ла­ся в службі у жи­да. (Тут сплю­ну­ла). Я ли­ше ди­ву­юся, що Марійка три­має з нею ком­панію. Се та­ка хит­рун­ка й шах­рай­ка, якої світ не ба­чив. Во­лос­ка од­но­го за­дур­но не дасть. Відда­ла­ся за бов­ва­на, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього по­на­шах­ро­ву­ва­ла. Вже й обі вдо­виці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, ди­ву­ються не рад її ла­комст­ву до всього, та про­те язи­ком своїм об­мо­тає кож­но­го, як па­ву­ти­на, і здо­бу­ває на свій бік.

Усе те боліло й підгри­за­ло мо­ло­ду дівчи­ну без ус­тан­ку. Її честь, її діво­ча честь, яку здо­бу­ла собі дов­гою служ­бою у своєї пані, те­пер розвіяла­ся, не­мов із вітром по­летіла. Чу­ла се­бе та­кою самітною й опу­ще­ною всіма, та­кою приг­ноб­ле­ною, мов справдішня зло­чин­ни­ця.

«Коби хоч він тут був! - мов­ля­ла чи­ма­ло разів до сво­го сер­ця.- Ко­би хоч він тут був, усе бу­ло б інак­ше! Не­хай би й мов­чав, ще й цілий рік не­хай би мов­чав, я б уже жда­ла, ли­ше не­хай би тут раз був!»

- Ти не посмієш мені на ніщо пок­лас­ти, як бу­деш моєю ґазди­нею! - го­во­рив їй пест­ли­во, ко­ли при­хо­див іноді на па­ру день на відпуст­ку до­до­му, і во­на жа­лу­ва­ла­ся, що тут або там ури­вається з праці.- Я те­бе бу­ду як у дзер­калі три­ма­ти…

Плакала за кож­ним ра­зом, ко­ли зга­ду­ва­ла оці йо­го сло­ва. Го­во­рив усе так, що му­си­ла пла­ка­ти. Та­кий був лю­бий. І то­му лю­би­ла во­на йо­го так… то­му ма­ла та­ке сер­це для нього… бу­ла би виб­ра­ла те сер­це для нього… Во­на бо­ро­ла­ся… ли­ше бог один знає, як во­на бо­ро­ла­ся… а на­ос­тан­ку не змог­ла. Та й так… Об­тер­ла шит­вом очі, що зай­шли ве­ли­ки­ми сльоза­ми, і за­тис­ну­ла гу­би. Відтак підня­ла по­хи­ле­ну го­ло­ву і по­зир­ну­ла на то­вар, що пас­ся. Був тут, не­да­ле­ко неї. Три­мав­ся все вкупі й пас­ся пильно, її пог­ляд по­ли­нув дальше по­над стер­ню, там, де по­ля не­замітно зніма­ли­ся в лег­кий ко­тел, і спи­нив­ся ми­мо­волі на них. Там зби­ла­ся в ку­пу зе­ле­на гус­та де­ре­вин­ка, дрібна оаза; а ко­ло неї, мов низьке гніздо, білівся бур­дей. Бур­дей Ми­хай­лів. А там далі зе­леніли ліси. «Сусідній» і ма­лий панський. Нес­ка­зан­ний сму­ток за­щемів у її гру­дях. Во­на зга­да­ла той вечір, ко­ли Ми­хай­ло го­во­рив із нею пер­ший раз, що її візьме за жінку, і як відтак зля­ка­ла­ся пе­ред «сусіднім». Во­на всміхну­ла­ся смут­но. Чо­го бу­ло тоді ля­ка­ти­ся? Пе­ред чим? От, дур­на бу­ла! Він був ко­ло неї, во­на бу­ла як та пта­ха вільна, во­ни йшли уд­вох ра­зом… Над­ворі бу­ло яс­но, ти­хо, і чо­го бу­ло ля­ка­ти­ся? Що то бу­ло про­ти оцього те­пер?

Вона зітхну­ла. Аж те­пер бу­ло чо­го ля­ка­ти­ся. Над нею збит­ку­ва­ли­ся, глу­ми­ли­ся з неї, її гна­ла рідна ма­ма і рідний брат із ха­ти, прог­на­ли зі служ­би, де пра­цю­ва­ла щи­ро, спо­чин­ку ніко­ли не ма­ла, а про­те її ніхто не жа­лу­вав. Щас­тя, що бу­ла ще год­на ро­би­ти. Ніяк не го­ди­ло­ся сидіти на ласці з за­ло­же­ни­ми ру­ка­ми. Аби зна­ла, що з ніг ко­лись упа­де, не зак­ла­де ніко­ли рук.

Але, мо­же, бог до­по­мо­же їй, що во­на ко­лись Докії за її доб­ре сер­це віддя­чить. По­ка­же лю­дям, що не та­ка во­на вже без честі, як во­ни собі ду­ма­ють. По­ка­же, по­ка­же… І во­на й він по­ка­жуть. Докія ста­ла для неї рідною матір'ю, а ста­рий Пет­ро - де-де був уже її брат ко­ли для неї та­кий, як він! Ніко­ли зло­го сло­ва не ска­зав, а десь-не-десь при­но­сив і бул­ку від Менд­ля з Гоп­пля­цу для неї.

- Їж, са­ра­ко,- го­во­рив і втис­кав на си­лу бул­ку в ру­ку, ко­ли во­на со­ро­ми­ла­ся взя­ти,- їж, не­бо­го. Тільки доб­ра твой­ого, що з'їси!

Вона все підозріва­ла йо­го, що він знає про її тай­ну від Докії, але ма­ла за­ра­зом те пе­ресвідчен­ня, що він їм ні в чім не пош­ко­дить. Умів сва­ри­ти й ла­яти на цілу ха­ту мо­гу­чим своїм го­ло­сом, зри­вав ним усіх з ніг, не­по­коїв сусідів, а робітників, ко­ли над­зи­рав їх у полі або ко­ло сто­до­ли, дер­жав мов кліща­ми при ро­боті, та про­те був він доб­рий і щи­рий, а сер­цем м'який, мов той спра­вед­ли­вий шовк. Во­на пра­ла йо­му білля, пе­ре­да­ючи йо­го білим як сніг, і ви­ко­ну­ва­ла насліпо всі йо­го при­ка­зи в гос­по­дарстві.

Василь ма­ло жу­рив­ся нею. Йо­му бу­ло бай­ду­же, чи во­на бу­ла тут, чи ні; ба бу­ло май­же догідно. Ко­ли він не раз по цілих днях пе­ре­сид­жу­вав у Менд­ля на Гоп­пля­цу за сто­лом, Докія все-та­ки не бу­ва­ла цілком са­ма до­ма.

Днина бу­ла га­ря­ча, і до за­хо­ду сон­ця бу­ло ще да­ле­ко. Ве­ли­кий мо­тиль літав пла­ву­чим, ко­кет­ним польотом у поб­лизькості дівчи­ни, сіда­ючи то тут, то там на хви­ли­ну ко­ло неї, не­на­чеб ба­жав, що­би во­на по­див­ля­ла йо­го ок­са­мит­ну, тем­ну кра­су. Польові ко­ни­ки дзи­котіли в стерні не­ус­тан­но й ожив­ля­ли ми­ло ти­ши­ну, що роз­ля­га­ла­ся да­ле­ко-ши­ро­ко ок­руг неї на по­лях. Тро­хи опо­далік від неї, на сусіднім за­гоні, нак­ла­да­ли два чо­ловіки сно­пи на фіру, а врешті, бу­ло без­люд­но в її ок­ру­женні.

Нараз спо­ну­ка­ло її щось підвес­ти пог­ляд від шит­ва. Якесь прик­ре по­чут­тя пе­ре­шиб­ло її від го­ло­ви до ніг. Во­на ста­ла враз­ли­ва ос­танніми ча­са­ми. Про­ти неї взя­ла­ся звідкись, не­на­чеб із землі ви­ри­ну­ла, Рахіра і збли­жа­ла­ся жи­вим кро­ком чим­раз більше. Во­на му­си­ла на неї пог­ля­ну­ти. Во­ни обі зна­ли­ся ли­ше пе­ре­хо­дом, не го­во­ри­ли ніко­ли з со­бою дов­ше, як кілька хви­лин, та про­те не по­чу­ва­ли