Микола Васильович Білкун - Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун

із кабіни (все одно не проїдеш) і, розштовхуючи плечем натовп, опинився в центрі подій. Найперше він звернувся до пристойно одягненого громадянина:

— А ви своїми руками впіймайте такого красунчика й робіть тоді з ним що хочете. А з цим я поговорю!

Пбачивши плечистого шофера, впійманий ферчист став білий як стіна й повис на руках своїх конвоїрів.

— Що, впізнав, голубчику? — підійшов до нього шофер. І звернувся до присутніх: — На тому тижні цей тип вибив мені два зуби, а мій товариш і досі лежить у лікарні з проламаною головою. Це його робота!

Шофер вишкірився й показав чорну дірку на тому місці, де були зуби.

— Можеш побалакати з ним, — сказав один у замащеному комбінезоні.

— Зараз побалакаю, — шофер рвучко здер з нього пояса з золотою пряжкою, потім обвів очима натовп: — Коли тут є міс і місіс, хай одвернуться.

Ферчист тихенько заскавчав і затулив обличчя руками. Шофер так само рвучко смикнув його за штани, й ґудзики розкотилися по асфальту. Штани впали нижче колін.

— Збирай ґудзики! — наказав шофер і штовхнув гевала в спину, той мусив зігнутися, і… тут запрацював пояс із золотою пряжкою.

— Оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову, оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову!

Натовп вибухнув реготом, а шофер, притиснувши гевала коліном до асфальту, молотив його поясом і пряжкою по відповідних місцях. Видно, був знавцем своєї справи, бо пряжка перетворилася в повітрі в суцільне золоте коло, а ферчист заревів, як бугай.

Натовп додав шоферові сил:

— Так його, так, коли батько не вчив, то повчи хоч ти!

Якийсь дідусь похитав головою і по-філософському сказав:

— Тепер він зможе показувати свої сідниці за гроші. Не кожного били золотими пряжками.

Попрацювавши як слід, шофер кинув на землю пояс і здер з ферчиста штани.

— Підеш додому без штанів!

Натовп зареготав ще гучніше й розступився. Ніхто тепер не збирався убивати цього недоумкуватого гевала. Обсмикнувши сорочку, натягуючи її до колін, схлипуючи, він поплентався кудись до провулка.

Натовп почав розходитись, шофер сів до кабіни. И тоді хтось підняв пояс з золотою пряжкою.

— Стій! Забери її собі, це ж золото! Вставиш зуби. Шофер висунувся з віконця.

— Ти збожеволів? Буду я носити в роті те, що в нього було зараз на…

Машина рушила. Пояс полетів під колеса. Коли всі розійшлися, на асфальті залишився пояс з розплющеною пряжкою. Золото — м’який метал.

* * *

То тут, то там виникали стихійні мітинги. Поліція не заважала, її наче взагалі не існувало на білому світі. Ферчистам було не до того, їх викурювали із усіх нір, як пацюків. Газети не виходили, радіо мовчало, й люди ладні були слухати кого завгодно, тільки б він говорив голосно, лаяв Живокіста, безладдя в країні, ферчистів.

На пивну бочку видерся худорлявий засмаглий чоловік, мабуть іспанець чи пуерторіканець. Від хвилювання він плутав іспанські і англійські слова, але суть його промови була зрозуміла всім.

— Те, що загарбав Живокіст, повинно бути повернуто законним господарям! — гукнув худорлявий і вимахнув сухим кулачком.

— Правильно! Правильно! Правильно! — підтримали його присутні.

— Скажу про себе, — продовжував оратор, — бачите, до чого довів мене Живокіст? А колись я мав фабрики й заводи, колись у мене в банку лежали мільйони. Він обікрав мене, він обікрав усіх…

Натовп ніяково замовк.

— Коли він обібрав мене до нитки і я пішов до його холуя Гартмана, той…

Якийсь молодий хлопець відштовхнув оратора плечем.

— Що ви його слухаєте? — гукнув новий оратор. — Хіба ви його не впізнаєте? Це ж Осандра, той самий сеньйор Осандра, який збирався судитися з Живокістом. Його портрет друкувався тоді в газетах. Бачите голубчика? Він хоче, щоб ми своїми руками виймали йому каштани з вогню. Трудящі на острові Кардос випхали його в плечі, тоді цей кізяк прибився до нашого берега й хоче, щоб ми його рятували. Хай повертається на Кардос, може, його колишні робітники й батраки зустрінуть з квітами…

Натовп зареготав.

— … а в нас вистачає своїх кровопивців. Що ми вигадаємо від того, що замість Живокіста над нами буде цей чи інший паразит? На Кардосі хлопці довели свою справу до кінця…

— Ви заарештовані! — високий, з волячою шиєю полісмен стягнув хлопця з бочки.

Коли він підійшов, ніхто не помітив. Але він зреагував на слово “Кардос” так, як і слід було реагувати. Натовп на хвилину замовк, а потім залунали обурені голоси. Проте зараз натовп уже не був однорідним. Як здорову тканину роз’їдають ракові клітини, так натовп роз’єднували чорні мундири поліційних. Натовп глухо гудів, але поліція знала свою справу. Швидко й разом з тим без метушні, як і належить такій службі, вона розганяла мітинг. То там, то тут клацали наручники, чулися глухі, короткі удари кийків по черепах. У кінці вулиці з’явилися кілька машин, у тому числі й пожежна. Поліційні жваво почали розмотувати шланги, але в цьому навряд чи була потреба. Натовп якось зів’яв, розкладався на окремі групки людей, і ті групки на сірому асфальті танули швидко, як осінній перший сніг.

З іншого кінця вулиці показався загін національних гвардійців. Вони йшли у новій парадній формі, не закурена пороховим димом зброя виблискувала на сонці. Духовий оркестр грав марші, сонячні зайчики охоче стрибали на трубах. Мідні труби були приємніші для сонячних зайчиків, ніж синювата сталь автоматів і гвинтівок. Колихався державний прапор і прапор штату. Національні гвардійці чітко карбували ходу, були підтягнуті і хвацькі. Ще недавно це переконливе й разом з тим приємне для ока видовище зібрало б натовпи роззяв, але зараз люди пірнали до підворітень, до під’їздів, а за національними гвардійцями не бігли навіть хлопчиська. Невідомо, для кого було влаштовано це грандіозне видовище, але містер Бобкінс, господар продуктового магазину, зорієнтувався блискавично. Єдине,