Олександр Павлович Бердник - Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник

ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.

— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.

— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…

— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…

— Може, й так. А може, й ні.

— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?

— Який?

— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.

— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.

— Атож.

— Бог не має ніякого відношення до світу.

— Як так?

— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?

— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…

— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.

— Звідки це у вас, Галю?

— Що?

— Таке мислення?

— Погане чи хороше?

— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…

— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове? Спалах чуття? Чи дарунок таланту? Тіла жага чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом? Що ти, Любове? Падіння в безодню? Чи ейфоричний хвилюючий трунок? Хижої пристрасті паща голодна Чи розцяцьковані квітами труни? Котиться вир, і нема йому впину, В ньому зливаються атоми, люди — Драми, гротески, комедії, кпини: Є, і було, і триває, і буде! Грізна любов, найніжніше кохання, Шепіт несміливий, слово шалене — Все поспіша на олтар сподівання — В пащу неситу, в пащу вогненну. Де розуміння? Де ти, критерій? Логіка мовчки навколішки стала. Істини мати. Вершина містерій. Ясна і темна. Мінлива і стала. Гинуть світи. І спалахують зорі В нових галактик вселенському громі, Кроноси юні в інших просторах Інші будують Любові хороми. Хай у безмежжя пливуть одиноко Скелі, мов свідки космічної драми. Єви в едемах ідуть ясноокі І обнімають коханих Адамів. Будуть і яблука, будуть і змії, Будуть єгови, будуть падіння, Каїна заздрість, Авеля мрії Чорні і світлі пустять пагіння. Крізь революції, царства, поеми Підуть потомки Адама до неба, Щоб написати нові проеми І в епілозі розгадувать ребус — Ребус кохання… Що ж ти, Любове? Іскра прадавнього змія Аканти? Темна мара чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…

— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.

— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.

— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.

— Що неправда?

— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є.