Джоан Роулінг - Гаррi Поттер i фiлософський камiнь, Джоан Роулінг

— Треба покликати Філча! Ой, як треба, бо тут скрадається щось невидиме!

Раптом у Гаррі виникла ідея.

— Півзе, — засичав він хрипко, — Кривавий Барон має свої причини бути невидимим!

Півз від шоку мало не впав на сходи. Він вчасно опам'ятався й завис у кількох сантиметрах над ними.

— Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! — заговорив він улесливим голосом. — Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!

— Я тут у справах, Півзе, — прохрипів Гаррі. — Сьогодні щоб тебе тут не було!

— Гаразд, прошу пана, звичайно, мене не буде! — погодився Півз, знову здіймаючись угору. — Сподіваюся, Бароне, вам пощастить, а я не заважатиму!

І він щез.

— Геніально, Гаррі! — зашепотів Рон.

Через кілька секунд вони стояли перед забороненими дверима на четвертому поверсі, але двері були вже прочинені.

— От тобі й маєш! — тихо вимовив Гаррі. — Снейп уже пройшов повз Флафі.

Побачивши відчинені двері, вони уявили, що їх чекає попереду. Гаррі повернувся до друзів, що тулилися з ним під одним плащем:

— Якщо хочете повернутись, я вас зрозумію. Можете взяти плащ, мені він уже не потрібний.

— Не будь дурним! — відказав Рон.

— Ми з тобою, — підтвердила Герміона. Гаррі штовхнув двері.

Двері зарипіли, й залунало грізне гарчання. Всі три собачі носи почали нестямно принюхуватися до дітей, хоча пес їх і не бачив.

— Що це в нього під лапами? — прошепотіла Герміона.

— Ніби якась арфа, — придивився Рон. — Мабуть, її залишив Снейп.

— Пес прокидається, тільки-но перестає звучати музика, — сказав Гаррі. — Ану, зараз побачимо…

Він приклав до вуст Геґрідову дудку і дмухнув. Насправді то була й не мелодія, проте вже на першій ноті очі потвори почали заплющуватися. Гаррі дмухав, майже не переводячи духу. Пес поволі перестав гарчати, його лапи захиталися, він опустився навколішки, а тоді гепнувся на підлогу й міцно заснув.

— Не переставай грати! — сказав Гаррі Рон, коли діти вийшли з-під плаща й підкралися до люка. Наблизившись до величезних голів, відчули гарячий і смердючий віддих пса.

— Думаю, люк можна відчинити, — сказав Рон, зазираючи псові за спину. — Підеш перша, Герміоно?

— Ні!

— Ну, добре… — Рон скреготнув зубами й обережно переступив через собачі лапи. Нахилившись, смикнув кільце — і люк відчинився.

— Що там видно? — нетерпляче спитала Герміона.

— Нічого. Просто пітьма. Нема як злізти. Треба стрибати.

Гаррі, що й далі грав на дудці, махнув Ронові, щоб привернути його увагу, й показав на себе.

— Хочеш іти першим? Ти певен? — запитав Рон. — Я не знаю, як тут глибоко. Дай дудку Герміоні, щоб пес не прокинувся.

Гаррі передав дудку. Під час миттєвої тиші пес загарчав і заворушився, але, тільки-но Герміона заграла, знову заснув як мертвий.

Гаррі переліз через пса й зазирнув у люк. Дна не було видно.

Проліз крізь отвір і завис на кінчиках пальців. Тоді глянув на Рона й сказав:

— Якщо зі мною щось трапиться, не йдіть сюди. Відразу біжіть до соварні й відправте Гедвіґу до Дамблдора, добре?

— Гаразд, — відповів Рон.

— Сподіваюся, за хвилину побачимось.

І Гаррі відпустив пальці. Холодне, вогке повітря проносилося повз нього, а він падав усе нижче, нижче, нижче і ось…

ГУП! Із кумедним, приглушеним звуком він гепнувся на щось м'яке. Присів і помацав довкола рукою, його очі ще не звикли до темряви. Здавалося, ніби він сидить на якійсь рослині.

— Усе гаразд! — гукнув він туди, де виднілася цяточка світла завбільшки з поштову марку, — це, власне, й був відчинений люк. — М'яка посадка, можна стрибати!

Рон стрибнув — і приземлився поруч із Гаррі.

— Що це таке? — були його перші слова.

— Не знаю, якась рослина. Мабуть, щоб пом'якшувати падіння. Герміоно, давай!

Далека музика стихла. Пес гучно гавкнув, але Герміона вже стрибнула. Приземлилася з другого боку від Гаррі.

— Ми десь на сотні метрів під школою, — сказала вона.

— Нам пощастило, що тут ця рослина, — мовив Рон.

— Пощастило! — заверещала Герміона. — Гляньте на себе!

Вона підскочила й насилу поповзла до вологої стіни. Насилу, бо, тільки-но приземлилася, рослина своїми змієподібними вусиками стала обплітати їй ноги. Гарі з Роном навіть не помітили, в якій халепі вони опинилися.

Герміона встигла вивільнитися ще до того, як рослина її впіймала. Тепер вона нажахано спостерігала, як хлопці з усіх сил виривалися від рослини, але що більше вони вовтузилися, то міцніше й швидше вона їх обплітала.

— Не рухайтесь! — звеліла їм Герміона. — Я знаю, це — пастка диявола!

— О, я дуже радий, що знаю тепер назву, це — супердопомога! — розсердився Рон, не даючи рослині стиснути його шию.

— Замовкни, я пробую згадати, як її вбити! — крикнула Герміона.

— То швидше, бо я задихаюся! — прохрипів Гаррі, відбиваючись від пагона, що закручувався йому навколо грудей.

— Пастка диявола, пастка диявола… Що там казала професорка Спраут? Вона любить темряву й вогкість…

— То запали вогонь! — задихався Гаррі.

— Так, звичайно, але тут нема хмизу! — заплакала Герміона, заламуючи руки.

—ТИ ЩО, ЗДУРІЛА? — заревів Рон. —ТИ ЧАРІВНИЦЯ, ЧИ ХТО?

— Ой, так! — вигукнула Герміона, вихопивши чарівну паличку. Махнула нею, щось пробурмотівши, і спрямувала на рослину струмінь яскраво-блакитного полум'я. Наступної миті хлопці відчули, як рослина ослабила свої стиски, зіщулившись від світла й тепла. Посмикуючись і звиваючись, вона сповзла з їхніх тіл, і вони, нарешті, опинилися на волі.

— Добре, що ти гарно вивчала гербалогію, Герміоно, — сказав Гаррі, витираючи з чола піт.

— Так, — додав Рон, — і добре, що Гаррі не розгубився у скрутний момент. "Нема хмизу" — це ж треба!

— Сюди! — мовив Гаррі, показавши на кам'яний прохід, який був єдиним шляхом звідти.

Окрім своїх кроків, вони чули тільки тихе капотіння води, що сочилася по стінах. Прохід був похилий, і Гаррі згадав про "Ґрінґотс". У серці йому щось штрикнуло, коли він згадав, що сейфи в чарівничому банку нібито охороняють дракони. Якщо їм трапиться дракон, справжній дорослий дракон, то… їм досить і Норберта…

— Ти щось чуєш? — прошепотів Рон.

Гаррі прислухався. Десь угорі попереду чулися тихенький шурхіт і брязкіт.

— Думаєш, це привид?

— Не знаю… Як на мене, наче крила шурхотять.

— Там є світло! Я бачу, щось рухається! Дійшовши до кінця проходу, вони побачили перед собою яскраво освітлену кімнату з високою склепінчастою стелею. В