Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Знову вони сиділи за столиком на відстані погляду.

– Ти мене просто налякала. Я не хотів так реагувати… Для чого ця категоричність? Колись ти, може, сама захочеш повернутись, просто для розмови. Колись ти побачиш, що там, у тому світі не так уже все й ідеально…

– Я хочу ризикнути, сама пройти своє – і без страховки в кишені. Коло тебе цього не зможу.

– Розкажи мені, як ти до цього прийшла. Хочу почути про це.

– Я не шкодую… Колись я собі пообіцяла – якщо поряд з тобою прийде той час, коли кожен новий день нестиме мені неспокій замість щастя, страх замість гордості – я відійду. Ти мене знаєш краще, ніж я сама. Колись, може, зрозумієш, чому тікаю і чому назавжди.

– Якщо це правда, що за все найкраще треба платити – то це моя найбільша розплата. Якби я тільки вчасно здогадався…

– Не муч себе. Ти б нічого не змінив. Я просто прокинулась, ти мене розбудив, і цей новий стан вимагає нових дій. Це ніби новий голос – голос дійсності. Невичерпаної дійсності. Нашій магії я була вірною доти, доки ця магія не почала мене топити. Тоді примітивний інстинкт у мені збунтувався, не можу я всю свою силу і талант кинути саме в цю дійсність. Щось мене жене далі. Я боролась, але марно.

– Ти дуже захоплена сама собою, цього не завжди достатньо в житті…

– Життя ж – музика. Хочеться зіграти музичну фразу від першої до останньої ноти, залишити її позаду, але таку, що прозвучала. І йти далі. Мене щось жене, неспокій…

– Це молодість. Колись одна з цих музичних фраз почне завмирати, але проситиме її втримати. Колись ти побачиш, що людина одна не самодостатня величина. Що її особисті бажання, особисті злети й рішення – це так нікчемно мало…

У голосі чоловіка звучали ноти докору й жалю.

– Але й говоримо ми зараз про мене, що привело до цього рішення. Я пробую показати тобі ту стежку, яка привела мене до тебе, і тепер веде геть. З цього маленького, досконалого світу без майбутнього, який іноді застигає у досконалій нерухомості. Зі своїм же захопленням зміною, рухом, подіями – я завжди у цьому світі сама. Я так багато навчилась у цьому світику, я була щаслива тебе зустріти у своєму житті. Але світ мене манить, тут я випірнута з його виру…

– Як ти просто це говориш, наче цей світ був недостатньо великий. Ти справді віриш, що вичерпала цей світ і піднялась вище?

– О ні! Коли я кажу, що досягла межі – то тільки своєї власної.

Через довгу-довгу паузу:

– Це твій погляд, доню, не мій… Я допускаю, що ти віриш у те, що робиш. Я знаю, не ти, скільки болю принесе цей крок. Але чогось ти таки досягла. Я приймаю твоє рішення.

– Ти назавжди залишишся для мене дуже близькою людиною, і сьогоднішній день нічого не змінить…

Чоловік закам’янів і зблід. Здалось на мить, що він хотів зробити крок назустріч. Тоді схилив голову, і вони розійшлись. Ще довго відлуння її гучних кроків пронизувало той вечір. Незбагненна жінка, яку він любив понад усе, – вона загнала його в таку глибоку печаль. Серед інших трагедій життя – її кроки, гучні, сміливі, безповоротні, так і не відпустили його ніколи.

Ізабелла заборонила собі думати про їхню останню розмову надовго. Вона поїхала в інше місто і продовжувала працювати в археології. Коли ж подумки поверталась у ті бразильські часи, то завжди їй здавалось, наче дивиться з напівтемної кімнати на сонячний берег великої річки. Ті спомини назавжди залишились споминами про щось відокремлене від справжньої дійсності містичним чарівним святом. І згадувалось Археологове: «Життя повне непорозумінь і тихого смутку».

Алла була красивою тридцятисемилітньою жінкою, з якоюсь незвичайною аурою теплоти і спокою. Її світлі очі завжди трохи світились глибоким смутком. Хоч і кажуть, що всі блондинки мають холодні натури, у ній не було і краплі холоду. Алла здавалась примадонною давно забутого театру або ще героїнею геніальних чеховських п’єс. Минулорічне розлучення з чоловіком додало в її витончений образ відому ноту жіночої самотності… А самотність не буває непоміченою.

Розлучення її залишило добре забезпеченою, й Алла не шкодувала за своїм чоловіком. Щось дуже важливе, есенція їхнього шлюбу – вже давно забулась і відмерла. Тому розрив не був несподіванкою, дивною видавалась звідкись надбана свобода.

Щосуботи за звичкою Алла приходила у заміський яхт-клуб, де швартувався їхній човен. Вона просто любила атмосферу причалу. Перед тим, як символічно зійти на борт і перевірити, чи все на місці, Алла любила випити чашку кави під великою смугастою парасолею кафе.

Того разу вона сиділа з газетою, чашкою кави й грінкою. Легкий бриз затоки подзеленькував металевими тросами щогл. Жінка помітила Хлопчика віддразу, він був офіціантом за сусіднім столиком, і мимохіть зловила себе на думці: «Шкода, що він не мій офіціант». Хлопчик був на диво гарний, як еллінська скульптура, – високий, з копицею світло-русого, вигорілого на сонці волосся. Білий короткий фартух щільно обтягував стегна, майка підкреслювала вигини засмаглих і мускулистих рук. Алла ненароком спіймала погляд Хлопчика, і він трохи довше, ніж би годилось, затримав свій погляд на ній. Тоді, наче отямившись, підхопив кошик з-під булочок і щез на кухні.

Алла занурилась у газету, та думки її були десь далеко, десь за обрієм, де танули в імлі білі вітрила і виблискувала затока міріадами сонячних зайчиків. Вкотре вже затопило її відчуття свободи, повної свободи, втрачене колись давно. Вона посміхнулася, і їй вчулася далека чарівна мелодія.

Коли жінка підвела голову, Хлопчик стояв перед нею й усміхався. У його сірих очах грало сонце і перекочувались