Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

class="book">На моєму кукані тріпається з десяток бичків. Сьогодні вони чомусь ловляться погано. Глянувши на свій улов, я згадав про чайку. І мимовільна тривога закралась у моє серце.

Це ж до бабусиної хати повернувся отой здоровило Гладун. Він дуже зголоднів у Косьчиному полоні і, чого доброго, може добратися до моєї чайки. А такий, як Гладун, не те що чайку, він вола може з'їсти. Уявивши собі, як хижий котисько розправляється із беззахисною чайкою, я починаю збиратись додому.

— Трохи половимо, а потім і підемо, — відраджує Павлик.

— Саме час птаха годувати, — кажу я.

— Випусти вже її на волю, — радить Коська. — Я ж своїх котів випустив.

Добре Косьці радити. По-перше, ті коти були зовсім не його, а по-друге, він не сам їх випустив, а моя бабуся, а по-третє, кішка — то ж таки не чайка! В мене зовсім інша річ — я врятував пташину від загибелі,— це раз, а друге — мені дуже хотілося повезти її з собою в Білорусію та показати своїм сябрикам.

Коську підтримали інші:

— А й справді, для чого її тримати на горищі? — хмикнув Славик. — Крило в неї зажило, от і хай літає.

Ич, який добрячок знайшовся — тоді каменюкою з рогатки, а тепер — хай літає. Але я тільки так подумав, а вголос цього не сказав.

— Випустити чайку треба, — сказала й Санка. — Вона ж занудиться в неволі і загине. Чайки волю люблять.

Я оглянув морський простір і відчув, як щось занило в моїх грудях. Справді, мабуть, моїй чайці дуже скучно сидіти одній на горищі в той час, коли її кличуть морські хвилі, кличуть табуни інших чайок, вабить солоний, приємний запах моря. А може, й справді випустити пташину? А то що ж вийде — завезу я її в Білорусь, випущу на волю. Хіба ж вона житиме на нашому маленькому озері? Там навіть лугові чайки не хочуть жити, а як житиме ця, морська? Вона ж звикла до простору, до морської стихії, до одинадцятибальних штормів та скажених бур. Та вона ж зачучверіє, занудиться, одинока, на чужині й загине. Бо хіба ж вона знайде шлях до моря, коли навіть я, хоч і географію вивчав і по географічних картах умію річки відшукувати, але навіть і я не знайшов би сам дороги від моря до нашої військової частини.

— Ходімо, хлопці, чайку випускати, — пропонує Коська. В мене не вистачає сили більше відмовчуватись.

— Треба спробувати, чи зможе ще вона літати, — кажу я.

А самого тішить думка: а може, не полетить? Коли полетить — що ж, хай літає, хай радіє своєму одужанню, а коли не зможе літати — тоді я не кину каліку. Я її доглядатиму і годуватиму і повезу з собою в Білорусію. Там у вас є живий куточок при школі — в той куточок її посадовимо.

Щоб не накликати бабусиного гніву, ми йдемо за чайкою удвох з Павликом. Всі інші ждуть нас на березі. В мене скимлить чомусь біля серця. Я не поспішаю. Виходжу на кручу, оглядаюсь на море. Там лунко лопотить моторка. То дідусь із своїми рибалками повертається на базу.

В селищі тиша. Тільки димки в'ються над халупками та пахне приємно смаженою рибою. Десь кудкудакають кури і дзвінким голоском навчається викрикувати своє «кукуріку» молодий півиик.

Біля нашого порога лежить Гладун, наче велика сіра шапка. Кіт дрімає, видно, всім задоволений і щасливий. А може, то він поснідав моєю чайкою і тепер вилежується біля порога?

Я прискорюю крок. Павлик ледве встигає за мною. Але він не скаржиться. Я помітив, що Павлик взагалі ніколи ні на що не скаржиться. Він біжить за мною підтюпцем. А на шворці теліпаються бички.

Ось і дідусева недобудована хата, ось і драбина на горище. Нагору ми завжди вибираємось тихо, скрадливо. Мені цікаво застати чайку зненацька, підгледіти, а що вона там робить? Щабель за щаблем перебираю ногами і нарешті просовую голову на горище. Чую тільки, як позад мене посвистує носом Павлик.

На горищі виднота, тільки в кутках сутінки. Я шукаю очима свою чайку і ніде не знаходячу. Серце гупає тривожно — значить, її таки схопив ненажерливий котисько! Я вже збирався в одну мить вискочити на горище, та раптом мій погляд упав на купу старих сіток. Я мало не скрикнув від жаху. В сітках лежав хтось закутаний, тільки було видно руку з пістолетом. На пістолі грав сонячний зайчик, а дуло його було націлене прямо мені в голову. Я ледве встиг сховатися.

Я завмер на драбині, відчуваючи, що ось-ось випущу її з рук і шугону через Павлика додолу. На моєму чолі відразу ж з'явився холодний піт, а серце гупало часто — може, той незнайомець уже виплутався з сіток та й прямує до отвору? Штовхнувши ногою Павлика, показав йому очима вниз. В мене, мабуть, був такий збентежений вигляд, що Павлик насторожився, поповз униз.

Мов налякані кицьки, ми в одну мить злізли на землю.

«Що там?» — самими очима допитувався Павлик.

Я добре знав, що там і хто там. Не було ніякого сумніву, що на нашому горищі в старих сітках переховувався шпигун. Отой самий, якого ми з Павликом проспали вночі. Справді-бо, чи можна придумати щось краще, як забратись на чуже горище, замотатись в старі сітки, відпочити, діждатися ночі та й драпо-нути тихцем по східцях на гору? А там у степ, а там… Від того здогаду я затрусився, зацокотів зубами, не міг вимовити й слова. Ще виразніше відчув на собі важкий погляд пістоля і мало не скрикнув від жаху: таж він міг мене в одну мить застрелити. Мов та чайка з підбитим крилом, полетів би я донизу і вже більше ніколи б не звівся на ноги.

Але чому він не стріляв? Чому навіть не поворухнувся? Може, він спить? Трохи опам'ятавшись, я подав знак Павликові, щоб