Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

голос болісним щемом озвався в моєму засмученому серці,— у Булоні, на вокзалі, ми скажемо одне одному «прощай», але там навколо нас буде гамірлива юрба… Я хотів би зараз сказати тобі «до побачення», тобі одній. Бо, напевно, це останні хвилини, коли ми з тобою самі. Тільки вдвох…

Я різко повернулася до нього, відпустивши коня, і кінь з несподіванки здригнувся, ударив копитом об землю й скоса зиркнув на нас терплячими очима.

— Я хочу тобі щось дати, — прошепотів Ян і подав іграшкового ведмедика. — Візьми. Я лишаю його тобі.

Потім з легкою, трохи ніяковою усмішкою додав:

— Не дуже розкішний подарунок, правда ж?

Я нічого не відповіла. Тримаючи в руках сірий клубок, м'який і пухнастий, я ніжно гладила його. Завтра це буде все, що лишиться мені від Яна.

— Це просто дитяча іграшка… Іграшка малого хлопчика, яким я був колись, — ще тихше мовив Ян. — Але це водночас і подарунок дорослої людини, мужчини!

І він повторив з притиском:

— Чуєш, Фан, це чоловіча рука, котру я тобі простягаю.

Я підвела голову й глянула йому прямо в очі, аби він знав, що я добре все зрозуміла. — Спасибі, Яне, — прошепотіла.

Ян прожив ще цілий місяць у Бове, в своєму колишньому домі, де провів дитинство й юність.

Інгвільд тим часом поїхала до Норвегії, щоб підготувати батьків до радісної звістки, до величезного нежданого щастя.

Коли Ян повернувся до Сонячних Дзиґарів, він признався, як краялося йому серце на саму думку про те, що доводиться покинути свою названу матір. Звичайно, він ще приїде до неї, і все-таки це скидалося на довгу розлуку — розлуку назавжди. Усі колишні незлагоди, прикрі непорозуміння віднині забулися, і він хотів зберегти в пам'яті спогади тільки про щасливі дні, про старого садівника, про цікаві іграшки і про той час, коли він любив її як свою рідну неньку.

— Знаєш, Фанні,— сумно казав мені Ян, — між моєю справжньою матусею, тою, що в Норвегії, і мною завжди чогось бракуватиме: мого дитинства. Бо ж це тільки завдяки тій іншій я можу згадати чарівний час, коли я був безтурботним хлопчиком!

Він признався мені в цьому, і я зрозуміла, що за цим хвилюванням і сумом заховані глибоко в серці докори сумління за те горе, що його він їй завдав.

Перш ніж покинути Францію, Ян прожив три дні у Сонячних Дзиґарях.

То були три дні щастя, справжнього, простого щастя, яке тільки можна собі уявити в п'ятнадцять років. Він багато говорив зо мною про себе, про мене, але ніколи не говорив про те, що, можливо, колись, одного чудового дня стосуватиметься нас обох…

Ми блукали з ним по безлюдних булонських полях, довго мовчали, а години пролітали собі мимо, і ми тішилися терпкою ніжністю цих прощальних годин, коли ми почували себе такими близькими одне одному.

Скільки разів у минулому ми завдавали собі болю, заковуючи свої душі в броню юнацької сором'язливості. Вона все ще витала над нами, ця непереборна соромливість юності, але то було добре, бо вона захищала нашу чисту дружбу від легковажних утіх нашого віку. Як я зневажала тих хлопців і дівчат, котрі гралися в любов! Як пишалася я тим, що можу спокійно йти поруч Яна, такого цільного і чистого, і він не пробує навіть покласти руку мені на плече…

І все-таки як я його любила!..

Якою чистою невинністю, яким палким завзяттям було пройнято ті золоті неповторні години, з усією їхньою непримиренною прямотою і полохливою скромністю! Ось чому я гадаю, що ті дні були справді чудові!..

Від'їжджаючи, Ян сказав мені:

— Не сумуй, Фан!..

Ми удвох з Гійомом проводжали його до станції. Він мав їхати через Лілль, Брюссель, Копенгаген, Осло…

Я сіла під відкидний верх нашого кабріолета позаду. Переді мною, тримаючи в руках віжки, сидів Гійом, а поруч із ним — Ян. Капітан стояв біля будинку, загорнувшись у свій незмінний старий кожух з високим хутряним коміром, і прощально махав рукою…

Ян за всю дорогу ні разу не обернувся до мене, і ми не перекинулися й кількома словами, та я почувала його таким близьким мені, як ніколи.

Тільки проходячи вже по вокзалу, в юрбі, котра раз у раз розділяла нас, він стиха мовив мені оту фразу: «Не сумуй, Фан!..»

Перш ніж зайти до вагона, він довго й міцно тиснув мені руку, дивлячись на мене з чарівною, доброю усмішкою.

А потім ми самі повернулися до свого візка, Гійом і я.

Холодний вітер щипав мені щоки. Була така сама погода, як і того вечора, коли приїхала Інгвільд; тільки тоді були перші зимові морози, а тепер — останні…

Ніхто не знайде в моєму щоденнику, де я розповідаю про цю пригоду, й сліду тих таємних і таких дорогих для мене годин… Справді, треба бути надто самовпевненим і гордим, щоб наважитися висловити невимовне, те, що так глибоко увійшло в серце! Та й що дали б мені ще з півсотні сторінок мрій і признань? Я ж не була закоханою і не була коханою. Адже я була ще тільки дівчам. Ян добре сказав мені про це в день своєї втечі в Зудауске, а я не могла не вірити Янові. Особливо тоді, коли в глибині душі почувала себе в такій мирній злагоді з ним, коли в своєму серці я чула спокійний і ясний голос, котрий утримував мене в мої п'ятнадцять років від необачних вчинків і дурниць на запаморочливих стежках кохання, утримував навіть у мріях…

Так, під кінець нашої пригоди я вже майже не чула цього знайомого голосу, та чи тільки моя провина була в тому?

Два чи три тижні я не могла знайти собі місця. Куди й поділася моя звична душевна рівновага і всі ті добрі почуття, котрі я так наївно вважала за гордість, — я була наче беззахисний,