Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

трусити — це було помітно по пальцях, притому обличчя зм’якло й потемніло. Її логіка, однак, здалася Іванові трохи дивною: завжди вважав, що бити жінку — це найгірше із знущань, але тут, найпевніше, йшлося про любовні ігри Аркадія Петровича, притому хтозна-які.)
15

Дім почав наповнюватися темними міазмами тривоги, свого додавав і дощ, який не припинявся, від чого в кімнатах поставали сизі й сирі сутінки, і, щоб хоч трохи просушити повітря (ще не палилося), Іван вмикав електричну плитку, простягаючи заразом до неї руки. І в такий спосіб завмирав, сторожко прислухаючись до звуків, що з’являлись у домі, були вони також приглушені, відтак йому здалося, що всі, і він зокрема, перебувають у напруженому чеканні.

Якось вийшов на ґанка, поспішаючи на лекції, і застав тут Аркадія Петровича. Лице його осунулося й потемніло, очі золив’яніли, на щоках — кількаденна щетина зі срібними вкрапленнями, волосся нечесане, навіть розкудлане, ніби приклеєна перука в театрі для образу негідника, в роті — цигарка; курець голосно пахкає, а уздрівши Івана, питає навпрямки, цього разу перейшовши на «ти», хоч такого раніше собі майже не дозволяв.

— Слиш, чо одсюдова не дьорнеш? Шо, наравиться у гамні?

Дим поповз Аркадієві Пастуху по мамризі, покривши на хвилю очі, які від того змружилися.

— Поки що нема причини, — просто сказав Іван.

— Но разві не чуствуєш обстановки в домі?

— Є дві обстановки, — трохи різко сказав Іван. — Ваша, мені незрозуміла, і моя. Моя нормальна, а до вашої мені нема діла.

Аркадій Петрович якось дивно крутнув головою, розтулив рота з приклеєною до губи цигаркою й обдивився квартиранта з недовірливою, собачою-таки увагою.

— Маладєц! — сказав. — Так і нужно. А може, вже попався на гачечка?

— На жодні гачечки я не попадавсь, — гордо відказав Іван.

— Ну, тода сєть. Не чуствуєш, як та лярва коло тебе плете? Осторожний будь!

— Ні, — сказав Іван. — Не відчуваю.

— А ти придивись, присмотрись! Побачиш!

— Звідки знаєте?

— Ну, відіш, у нас у домі нема тайн!

Дивно, сказав ту ж таки фразу, що й Людмила, — це Івана трохи насторожило. Відтак прихиливсь до Аркадія Петровича (стояли оточені з трьох боків дощовими стінами і з одного — твердою) і поставив олив’яні очі:

— А чого так хочете, щоб я від вас пішов?

Аркадій Пастух пихкнув димом (від нього трохи несло перегаром), а тоді зирнув з-під приспущених повік.

— Із сочуствія, — мовив. — Бо коли казать по правді, када подивлюсь на тебе, напоминаєш мене самого в молодості — це я тобі вже казав. Глянь на мене, внімательно посмотри! Шо бачиш? Падший, опущений, да? І будеш правий, бо сам я з цьої ями не виберуся, а твоєї молодості жаль.

Тоді Іван Василевський удруге прихилився до Пастуха і спитав тихо:

— А тих, що жили до мене, теж спровадили, бо нагадували вас у молодості?

Аркадій Петрович цього разу відсахнувся.

— Да, — сказав він, цього разу випускаючи більшу хвильку диму. — Вона вже коло тебе походила. Може, й портретика почала рисувать?

— А це щось значить?

— Конешно, — поставив очі Аркадій Петрович, бундючно дивлячись. — Портретик — завершеніє первого етапа в магії.

— Ні, — мовив, готуючись виступити в дощ, Іван. — Завершення першого етапу магії ще не було.

— То ще маєш шанс, — сперше показав зуби Пастух. — Послухай мене й придивись. Бо коли не присмотришся…

Але Іван був уже в дощі і з якоюсь полегкістю прийняв на обличчя холодні краплі — остудитися йому хотілося.

А остудитися йому треба було передусім тому, що певну рацію Аркадій Петрович мав. За ці кілька днів, що минули після розмови з Людмилою, вона його не зачіпала, ясна річ, до нього більше не заходила, однак, зустрівши випадкого, дивилася з такою теплотою, прикладаючи до того всмішку, що був переконаний: вважає його за спільника, адже втолив її бажання, її послухався, а це значило: здобуту нитку для зв’язку намагалася делікатно закріпити. Стала до нього ласкавіша й Таїсія Іванівна, бо коли раніше (до того, як застав її в кухні у своєрідній позі) ставилася до нього як до малознайомого зустрічного, байдуже вітаючись, то тепер при їхніх передибах обличчя її лагіднішало, а на вустах з’являлася не так усмішка, як подоба її, трохи й лукава, ніби ота сцена на кухні їх по-своєму зблизила, тобто він у своєрідний спосіб був допущений до її таємниць. З того Іван зробив висновка, що мати з дочкою поміж себе не лише протистояння, а й секретів не мають — це одна команда, відповідно вся розмова з Людмилою, напевне, була переказана матері найдокладніше, відтак і Таїсія Іванівна сприймала його тепер як спільника в боротьбі зі сказом Аркадія Пастуха, в якій Таїсії Іванівні випало грати театральну ролю ангела-імітатора. Але щодо малювання портрета, хоча й була мова між ним, Іваном, і художницею, але до того не поверталися, можливо, для цього (думав Іван) потрібне сонце, а саме його катма. З другого боку, вона його вже намалювала, правда, не портретно, а як розмиту постать у пейзажі.

Хоч Іван Василевський і поставився до Аркадія Петровича з видимою резервою, його в глибині душі зацікавило: у який спосіб малювання портрета може бути магією — хіба це не механічний процес? Але говорити щось певне тут годі, принаймні Аркадій Петрович у цьому мав досвід, а він — ні. Тепер же цікаво було перевірити: чи захоче Людмила малювати його без належного освітлення — це могло б стати приводом для ще однієї їхньої зустрічі; принаймні він (постановив це твердо) ініціативи тут не виявлятиме. А загалом розмова з Аркадієм Петровичем принесла Іванові веселий, навіть легковажний настрій, незважаючи на те, що його ретельно охолоджував дощ, принаймні кілька струмків по спині