Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

“Ось і повернулася до тебе війна, — гірко подумав він, — не залишає вона тебе: ні у спогадах, ні наяву. Спогади звичні: ними можна грати, як дитячими кубиками, складати пірамідки, а набридне — розсипати. А дійсність вже гірше. Це несподівано і тому небезпечно. Боїшся, Старков? Ні, звичайно. Хоча їх і в чотири рази більше за нас. Немає у мене до них жалю, до цих повернених часом фріців, як і понад тридцять років тому теж не було. Тепер у нас сорок другий надворі — запам’ятай. Фашисти ідуть до Волги. На Північному Кавказі — бої. Ленінград в облозі. Вітчизна в небезпеці, Старков! Ти пам’ятаєш цю фразу? Пригадай її як слід, перевари в собі. У небезпеці, зрозумів, політрук?”

— Слухати мою команду, — пошепки наказав він. — Не стріляти без наказу. Лежати мовчки… Поки…

Він боявся, що хлопці почнуть стріляти раніше ніж треба. Знав, що їм все одно доведеться стріляти — як же бути інакше? — і все ж намагався відтягнути цей момент. Не тому, що побоювався похибок. І в мужності їхній не сумнівався. Адже в роки війни такі ж хлопчики і стріляли, і йшли в атаку, і стояли на смерть, коли вимагалося. Але Старкову здавалося, що його хлопці все ще по-справжньому не усвідомлювали реальність поверненого Часом минулого. В їхній готовності до бою був якийсь елемент гри, чи, точніше, лабораторного експерименту. Мабуть, їм думалося, що стріляти доведеться хоча і в живих, але все ж не “справжніх” людей, — ті вже давно зітліли, і навіть кісток їхніх не збереш у цих лісових болотах. А Старков знав, що з цим відрізком поверненого воєнного часу повернулися і його будні, тягарі, кров і смерть. І якщо ці живі, по-справжньому живі гітлерівці прорвуться до села, будуть і стрілянина, і різня, і мертві діти, і повішені старики. Не про такий експеримент він думав, тому і боявся за своїх хлопчаків, які не пережили війни.

Він підтягнув карабін до плеча, притисся щокою до його мокрого приклада, піймав на мушку переднє колесо, що важко оберталося по глині, машини, яку витягували з болота, натис на гачок. Карабін гримнув несподівано сильно у розшаруділій тиші дощу. Грузовик різко повело на середину дороги, він уліз колісьми в наїжджені колії, смикнувся вперед і завмер, заглух, шофер, мабуть, вимкнув запалювання.

“Ось і все, — байдуже і буденно подумав Старков. — Війну оголошено…”

Раф вдало вибрався з лісу, обминувши дорогу, побіг навпростець через конюшинове поле: дідько з нею, з конюшиною, зате шлях скорочувався кілометрів на півтора. Деякий час Раф чув ревіння грузовика у лісі, потім звук зник: чи то мотор заглух, чи то він від’їхав досить далеко від “театру воєнних дій”.

Зрештою, як інакше можна назвати сьогоднішню пригоду? Раф пошукав терміни: міні-війна, операція “Час”. Або фізики жартують.

Добрі жарти, якщо тебе підстрелять, мов зайця. Всупереч припущенню Старкова Раф, хоча й підшукував підхожі терміни для “лабораторного експерименту”, все ж ні на мить не сумнівався у небезпечності ситуації: палаючий сірник все одно підірве бак з бензином, навіть коли той прибув із минулого. Звичайно, найкраще було б затаїтися, піти в ліс, не робити дурниць і не викликати вогонь на себе. Раф не вірив у надприродне. Він вірив у закони фізики. І ще — у власну логіку. А вона йому підказувала, що “гостей з минулого” тримає тут часове поле і за його межами вони не зможуть існувати. Зникнуть, повернуться у свій сорок перший чи який там рік. Природно, певний ризик існував: можуть і не повернутися. Отоді і належало щось робити. Але можливість “неповернення”, на думку Рафа, становила не більше як п’ять-шість відсотків.

Однак із Старковим не посперечаєшся: він уперся на своєму і не відступить, доки сам не переконається в помилці. Ну що ж, нехай переконається. Надамо йому таку можливість. Тим більше, що колгоспників і справді треба попередити: навіть п’ять відсотків імовірності можуть принести біду.

Звичайно, можна було б зразу вимкнути поле і тим самим перевірити надійність залізної логіки Рафа. Але тут він розумів і Старкова: п’ять відсотків могли перетворитися і на сто. Якщо “гості” не зникнуть, їх потім не повернеш жодними силами: спробуй налагодь генератор так, щоб часове поле збіглося саме з тим часом, який володарює тепер у зоні екранів. Ні, спокійніше почекати, доки один із цих екранів втратить настройку і перегорить, а тоді зникне і поле. Раф гадав, що станеться це незабаром. І, можливо, його місія навіть не знадобиться, і він до кінця строку практики ходитиме у колгоспників у ролі Іванушки-дурника.

Втім, роль ця не дуже хвилювала Рафа: дурник то й дурник. Важливіше, щоб “дурникові” все-таки повірили, хоча б наполовину. Чи навіть на третину. Щоб нікого не застали зненацька ці бісові п’ять відсотків.

Раф навіть пощулився від думки, що “пришельці” можуть добратися до села. Дурна думка, нелогічна, але страшнувата. Він відігнав її, відмахнувся, почав міркувати, як переконати голову озброїти людей. Причому озброїти, не розкриваючи справжньої причини небезпеки.

Тут він осікся: а чому, власне, не розкриваючи? Пошириться безглузда чутка? Ну, безглузда чи ні, а чутка пошириться все одно. Зрештою колгоспники мають знати правду про експеримент та його наслідки. Але, можливо, не одразу, не тепер. Правду має знати голова, чоловік розумний, який воював разом із Старковим і краще за інших поінформований про його наукову роботу в тутешніх лісах. До того ж його слухаються і йому вірять, і такий господар округи, напевне, придумає що-небудь надійне, щоб попередити людей про загрозливу небезпеку. Ще краще допомогли б постріли — автоматні, у гітлерівців “шмайсери”, а не дробовики, але на семикілометровій віддалі їх не почуєш.

Раф нарешті вибрався на дорогу, важко побіг, ковзаючи на липкій глині, звернув по траві до будинку голови: добре, що той жив тут, а не в центральній садибі. І добре, що сьогодні неділя, а отже, він удома, а не в полі чи на фермі. Повинен бути вдома.

Раф не помилився: голова був удома. Він сидів у кімнаті під старомодним фікусом і дивився телевізор. Сімейство голови, яке складається з двох близнюків десяти років, дружини і тещі, сиділо трохи осторонь