Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Живого… А в підручнику історії натхнення небагато: така-то дата, така-то битва — вивчити і скласти.

Димка любив дивитися фільми про війну. Він умів красиво поговорити про метод “ретроспективи” у військовій темі, про режисерські знахідки, про використання хроніки в сюжетній канві. Але в сутності він залишався тим же самим хлопчиком з Можайки, який бігав у “Призыв” на денні сеанси фільмів “про війну”. Так же переживав у душі за героя. Так же рвався за ним у багнетну атаку. Так же півголосом співав з ним за дощаним столом у землянці.

Усі покоління хлопчаків колись грали “в війну”. А потім гра розпочиналася “всерйоз”, і вчорашні хлопчики йшли на фронт громадянської, фінської, Великої Вітчизняної. А потім — хто повернувся — ті вже дивилися на своїх хлопчиків, які повторювали їхнє дитинство, і думали: не дай боже їм пережити те, що випало на нашу долю…

Димчиному поколінню пощастило. Ось він — “типовий представник радянської молоді” — успішно закінчив школу, тягнув лямку в університеті, подумує про аспірантуру. Війна залишилася для нього тільки грою.

Втім, не дограв він у неї, не закінчив: або мати покликала з вікна чи шкільний дзвоник пролунав. Тільки залишилася живою в ньому дитяча пристрасть до зброї всіх систем: бах-бах, Димка, я в тебе влучив, падай, цур, не гра!..

Так ось вона, “цур, не гра”, Димка. Все як у розкладі: ось ворог, ось свої — дій, хлопче.

А як діяти, коли цієї зими подорожував по НДР, був у Берліні, в Дрездені, в Ростоку, пив пиво з чудовими хлопцями з фізфаку Берлінського університету, співав “Катюшу” і “Лівий марш”, і ніхто не згадував про війну, про те, що, можливо, Димчин батько воював проти батьків цих чудових хлопців з фізфаку, — нікому до цього не було діла.

А тепер є діло, Димко? Раптом один з цих чорномундирників — батько кого-небудь з тих німецьких хлопців? Ти зможеш у нього вистрілити, вбити його?

Та немає ж такої проблеми, немає: це тільки стик часів, а не сам час, це ілюзія реальності, а не живе життя. Ой, Димко, не крути хоч сам з собою: це саме реальність, хоча й вчорашня. Це вороги, Димко, про яких ти знаєш із книжок та фільмів. Це війна, Димко, яка все-таки дістала і тебе.

І ти стрілятимеш, бо за сім кілометрів звідси — люди, які не підозрюють, що в їхній край повернулася війна. Ти стрілятимеш заради них, Димко, зрозумів?

Він зрозумів. Він підвівся і пішов назустріч Старкову із хлопцями. Він був упевнений, що зуміє вистрілити — першим, якщо знадобиться. А там, як каже шановний шеф: всі кулі повз нас!

— Ну, як там? — запитав його Старков.

— Як і раніше, — сказав Димка. — Де рушничка?

— Тримай, — Олег простягнув йому двостволку і сумку з патронами.

Димка діловито відкинув стволи, загнав у них патрони.

— Треба попередити колгоспників, — сказав він. — Піти повинен Раф.

І Старков здивувався, здивувався навіть не з того, що для Димки ніякої проблеми не існувало (піде Раф, і край), а з того, як це було сказано: сухо, коротко — обговоренню не підлягає.

І навіть Раф не став за своєю звичкою заперечувати й огинатися, запитав тільки:

— А що я їм скажу? Вони ж не повірять…

— А ти скажи так, щоб повірили, — пояснив Димка. — І нехай підготуються до нападу: мало що… — Він все ж не впорався з роллю командира, запитально подивився на Старкова: чи те я кажу?

І Старков кивнув стверджувально, додавши:

— Сюди нікого з собою не веди. Думаю, допомоги не знадобиться: бою не буде. А сам залишишся у селі: простежиш за підготовкою до оборони, і без паніки.

— Навіщо? — запротестував Раф. — Поясню їм усе і повернуся.

— Ти знаєш слово “наказ”? — запитав Старков. — Так ось, це наказ. І запам’ятай: ми на війні. Адже навіть у мирний час накази не обговорюються. Іди. І будь обережним. Обійдеш їх з півночі. На дорогу навіть носа не висовуй. І пам’ятай: усі кулі повз нас.

Раф невдоволено — може, підкреслено, надто підкреслено, — знизав плечима, підняв комірець куртки, пішов зсутулившись, спочатку повільно, потім обернувся, усміхнувся несподівано і кинув пустотливо:

— Попереджу і повернуся. Привіт! — І, не чекаючи на репліки у відповідь, рвонув у кущі, тільки бризки посипалися.

Старков теж усміхнувся: ну що робити, повернеться, звичайно, не може не повернутися, хоча він зміст слова “наказ” до пуття не знає, йому не наказували — просили, вимагали, пропонували, а залізне “треба” йому цілком замінювали вільні “можливо” і “непогано б”.

Ось чому Старков усе-таки всміхнувся — не до виховання, немає часу, — стенув плечима і сказав Димці:

— Доведеться тобі ще раз зайнятися акробатикою. Димка кивнув, віддав Олегові рушницю, поліз на дерево.

— Все ще вовтузяться, — сказав він. — Сучків наносили — вагон. А машина буксує.

Натужне ревіння мотора то вибухало, то стихало. До них долетіли уривки невиразних команд, вигуків і лайки.

— Мерщій до дороги, — наказав Старков. — І без галасу!

Вони добралися до невеликого пагорба неподалік від того місця, де лісовий путівець повертав до річки, пробирався крізь кущі ліщини і, вирвавшись на польовий простір, біг до села. Звідси було добре видно, як усе ще смикався в болоті пом’ятий грузовик з промоклим брезентовим верхом і як довкола нього тривала все та ж солдатська метушня. Мабуть, скоро витягнуть, подумав Старков, і до села доберуться хоча й пізніше Рафа, але все ж швидше, ніж той зуміє пояснити колгоспникам про небезпеку. Ті навіть повірити йому не встигнуть. Почнуть хмикати, посміюватися, хитати головами, будуть із жалем дивитися на хлопчину і радити йому приберегти свої жарти до першого квітня. Та що міркувати: добре, коли для колгоспників вся ця історія залишилася б зухвалим жартом фізика, який навіть і гадки не мав про такі наслідки свого “епохального досвіду”.

Старков ліг на мокру траву, махнув рукою хлопцям: лягай, мовляв, теж, —