Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

від фікуса і теж дивилося передачу. Телевізор був новий, недавно куплений у кредит, він виблискував коричневим лаком і нікельованими ручками, і голові було явно начхати на те, що показували: важливий факт, а не зміст. А показували металургійний завод. На екрані лився розплавлений метал, гримів прокатний стан і снували робітники з мужніми обличчями. Голова був дуже захоплений передачею і не зразу помітив Рафа, який зупинився на порозі. А коли помітив, сказав привітно:

— Вітаю, студент. Сідай і дивись. Цікаво.

Він, звичайно, розумів, що Раф з’явився зовсім не для того, щоб вивчати життя металургів. Але в селі не заведено було отак ні сіло ні впало братися за справу. Спочатку вимагався деякий вступ, так би мовити, інтродукція, і телепередача цілком підходила для цього. Але Раф не мав права дотримуватися століттями встановленого сільського етикету. Він підійшов до голови, залишаючи брудні сліди на фарбованій підлозі, нахилився, сказав на вухо:

— Біда, Петровичу. Вирубуй шарманку. Часу немає.

І зумів він сказати ці буденні слова так, що голова не став згадувати про етикет, протягнув руку, вимкнув телевізор і запитав у тиші, що зависла:

— Сталося щось?

— Сталося, сталося, — швидко проказав Раф.

Сімейство голови насторожено мовчало, чекало продовження. Раф подивився на них, потім перевів погляд на голову. Той зрозумів.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Підвівся і пішов в іншу кімнату, почекав, доки туди увійшов Раф, щільно причинив двері.

— Кажи.

І знову Раф засумнівався: з чого почати? Не придумав нічого кращого, як бовкнути зразу:

— Фашисти в лісі, Петровичу!

— Ти сьогодні температуру міряв? — голос у голови був спокійний, але в ньому вчувалися загрозливі нотки: яке, мовляв, маєш право через дурні жарти людину від недільного відпочинку відривати!

— Та не брешу я, — закричав Раф і раптом заспокоївся, отямившись: — Дослід ми робили. Знаєш?

— Ну, знаю, Старков розповідав. Час хочете назад повернути.

Раф усміхнувся про себе: примітивно, але в загальних рисах правильно.

— Уже повернули.

— Удався, значить, дослід?

— Навіть дуже. В цілому такі справи, Петровичу: генератор створює кордон між нашим часом і минулим. Цього разу ми потрапили, мабуть, у сорок другий рік.

— Справжнє пекло тут було, — сказав голова, — разом із твоїм Старковим фашистів били. Я — партизанським “батею”, він — комісаром. Карателі тоді двоє сусідніх сіл спалили. Самі печі залишилися. Краще і не згадувати.

— Доведеться згадати, — суворо сказав Раф. — Чогось ми не врахували у розрахунках, і крізь цей часовий кордон проскочили наші “гості” з минулого. А які — сказав уже.

Голова замислився.

— А може, все-таки помилка? Може, марево? У болотяному тумані все видатися може.

— Не тягни, Петровичу, — відрізав Раф. — Усе найсправжнісіньке. Побачиш Старкова — підтвердить. Та й наш Димка з дерева спостерігав. І машини німецькі, і форма німецька. Як у кіно.

— У кіно по-всякому одягнути можна, — зітхнув голова. Дуже вже йому важко було повірити у старковське диво.

— Ми теж спочатку подумали, що кіно, — сказав Раф, — тільки це, батьку, зовсім не кіно.

— Може, робітникам яким німецьку форму видали? — все ще огинався голова. — Зі складів, щоб даремно не лежала.

— З яких складів? — уже розсердився Раф. — З “Мосфільму” чи з театру якого-небудь? І справжні автомати видали? Цікаво, навіщо?

— Та-а-ак… — протягнув голова, поліз у кишеню, дістав зім’яту “біломорину”, коробку сірників, запалив, пустив дим до стелі.

Він ніколи не поспішав з рішеннями, довго обмірковував, зважував, примірявся, а вже коли вирішував, то — надійно і твердо. Він палив і мовчав, і Раф мовчав. Мовчав і думав про те, що діється в лісі. Не хотів думати, не вірив у те, що думалося, і все-таки думав, думав, думав, і стискалося щось у грудях, натягувалася струночка — не порвати б.

— Ось що, студент, — сказав нарешті голова. — Скільки їх там?

І Раф зітхнув полегшено: повірив-таки. Та й не міг не повірити. Не такий чоловік голова, щоб не збагнути, коли жартують — нехай безглуздо, нехай підло, — а коли всерйоз говорять. Збагнув він — навіть не те, що трапилося насправді, а те, що і справді прийшла біда і що біду цю можна подолати тільки спільно. Як і тоді, у справжньому сорок другому, коли голова — ровесник Старкова — пішов у партизани, а після війни будував колгоспи на Брянщині.

— Чоловік з тридцять, — швидко сказав Раф. — Грузовик і маленький легковик з офіцерами.

— А вас троє… — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, проказав голова, і Раф перебив його:

— Та не в тому справа! Для наших небезпеки немає: ліс великий та й не полізе Старков на рожен, — тут він сам не дуже вірив у свої слова. — Головна небезпека в тому, якщо фашисти в село прорвуться.

— Можуть… — знову чи то запитав, чи то підтвердив голова, і знову Раф втрутився:

— Малоймовірно: це ж чужий час. Він існує тільки в межах дії генератора, а значить, “пришельці” не зможуть з цих меж вирватися.

Та голові були незрозумілі доводи Рафа. Він у науці не дуже розбирався, зате точно знав: є машина, є тридцять чоловік зі “шмайсерами” і ніякий дробовик їх не зупинить.

— Мало чи не мало, — сказав він, — а людей попередити треба. Не повірять, звичайно, у ваші штуки з часом. Про бандитів говоритимемо, про бандитів у колишній німецькій формі. Де-небудь старий трофейний склад пограбували, а тепер у село ідуть. Не дуже мудро придумано, але якщо на серйоз брати — повірять. Головне, щоб підготувалися до зустрічі.

— Ось і я про те ж, — закричав Раф. — І якнайшвидше.

— Не гарячкуй, — голова підвівся, узяв із стільця дощовик. — Ходімо по дворах.

Вони пройшли через кімнату, де сімейство голови чекало закінчення таємничої розмови.

— Ось що, дівчата, — на ходу розпорядився господар. — Тут справи такі, що