Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

закинутому цвинтарі. Навіть есесівці перестали топтатись на вежах і шарудіти, ніби боячись порушити цю незвичайну тишу.

І раптом ніч прорізали якісь гортанні вигуки. То двоє патрульних есесівців з автоматами в руках розпочали нічний обхід довкола табору, перегукуючись із вартовими коло кожної вежі.

Жора одразу ж збігав до Карела, доповів і одержав наказ посилити спостереження за патрулем і вартовими, прислухаючись до їхніх розмов.

Тим часом патруль наближався. Невдовзі хлопці почули кроки, приглушені голоси.

Один з патрульних спіткнувся, брутально вилаявся, проклинаючи усіх святих.

— Обережніше, Отто, тут багато пеньків.

— Чорти б їх забрати! Ніби нікому викорчувати — стільки гефтлінгів… І куди тільки дивиться начальство?

— Начальство тут не ходить, Отто, а ходимо ми з тобою.

— А звісно. Не завадило б присвітити ліхтариком.

— Не можна — ліхтарик демаскує.

— Яка нісенітниця! Просто безглуздя! А табірна смуга освітлення не демаскує? Її можна побачити з відстані ста кілометрів!

— То нас не обходить. Наш обов'язок — виконувати інструкцію.

— Нема такої інструкції, яка б не порушувалась. Ось ми розмовляємо, а по інструкції…

— Тому давай краще замовкнемо. Але спершу обійдемо ці кляті пеньки. Здається, праворуч їх менше. І взагалі — чому ми тиснемось до світлової смуги? Адже тут тільки осліплює. Треба йти там, де темно, тоді бачитимеш, що у тебе під ногами, а тебе не побачать партизани, якщо вони де-небудь бродять.

— Тю, цього нам тільки не вистачало. Слава богу, вони сюди ще не потикалися…

Патрульні виявилися на диво говіркими. Вони почали віддалятися якраз у тому напрямку, де був прокладений тунель.

Хлопці розхвилювалися: доповісти, негайно!

Жора кинувся в барак і за хвилину повернувся з Карелом. Усі троє напружено вдивлялися в темінь, але не могли нічого розгледіти, бо їх і патрульних розділяла сліпуча смуга освітлення, яка зараз однаково заважала і патрульним, і втікачам. Вони чули тільки приглушені відстанню голоси патрульних і визначили, що ті тепер якраз там, де пробивається лаз на поверхню. Володя це відчув інтуїтивно. Серце ударило важко і дзвінко, і здалося, від цього удару задзвеніла тиша.

Есесівець, під яким зненацька провалилась земля, закричав з переляку, як на пожежі:

— Отто, пастка! Стріляй, бий тривогу!

Володі на мить здалося, що цей крик почула вся Німеччина. Він завмер, відчуваючи, як щось важке розпирає його зсередини, як заливає свідомість тягучий, нестерпний туман відчаю. Мозок відмовлявся вірити в катастрофу, хоча було очевидно, що вона вже сталася: адже голос есесівця пролунав з-під землі. Мабуть, він зовсім провалився під землю, наступивши на те місце, де в цей час під землею закінчували рити вихід на поверхню.

На місці обвалу пролунала довга автоматна черга — і майже водночас на найближчій вежі спалахнув прожектор. Його сліпучий меч, розпанахавши пітьму і кресонувши по всій території табору, блискавично метнувся туди, до патрульних. І хлопці із своєї засідки побачили, як із земляної вирви вискочив переляканий есесівець, як дав довгу чергу з автомата у цю ж таки вирву, а його напарник заходився строчити в бік лісу — навмання, з переляку. Обидва репетували: «Тривога! Партизани!» У сліпучому світлі прожектора матово виблискували автомати в їхніх руках.

Спалахнули прожектори на всіх інших вежах, і громохко затріщали кулеметні черги. У Володі здригнулося серце, по всьому тілу розлилася слабість. У свідомості пронеслась безглузда думка: знову відкрити завалений лаз і прориватись до лісу! Будуть стріляти в спину — нехай! Смерть не страшна. За ці короткі секунди побратими пережили все — страх, смерть, відчай і подвиг.

Володя схопив руку Карела, шукаючи захисту і відчуваючи, як холоне рука, яку він стиснув до болю. А Карел у відчаї скреготів зубами.

— Загинуло все! — нарешті простогнав він з невимовним болем.

Сліпучо-білі мечі прожекторів нишпорили довкола табору, обмацуючи землю, а тут, у таборі, стало ще темніше. Це була помилка вартових, і нею скористалися побратими.

Спершу Карел стояв нерухомо, паралізований страшною і непоправною катастрофою. На ньому, як на командирові усього загону, лежала відповідальність за життя тридцяти чоловік. У його свідомості ураганом пронеслись думки про війну, про страждання мільйонів людей, про смертельний двобій з фашизмом і про неминучість перемоги над ним. А ще згустком болючої ніжності промайнув образ старенької матері, діточок і дружини… Він встиг подумати про все — і навіть про сьогоднішню фатальну помилку, яка привела до катастрофи. Адже треба було припинити усі підземні роботи, поки не закінчиться обхід патрулів. Та чи ж можливо передбачити неймовірну випадковість? Зобов'язаний був передбачити! А тепер загинуло все… У цю трагічну хвилину мозок Карела виконав титанічну роботу, намагаючись розв'язати безліч нерозв'язних питань. Зараз його думка билась над єдиним питанням: що можна ще встигнути зробити?

І тут він відчув судорожне стискання гарячих Орляткових рук. І Карела осяяла щаслива думка: «Є шанс врятувати цих юнаків!» Різко повернувся до них:

— Є один-єдиний шанс врятуватися вам двом. Ніхто не знає, що ви працювали з нами. А ми вас не викажемо. Поки почнеться облава, я встигну переговорити з хлопцями. Ми мужньо приймемо смерть. А ви тікайте в свій блок. Прощайте!

Він вихопив з-за поясів у Володі й Жори стамески-кинджали, кинув їх у вигрібну яму з нечистотами. Але хлопці не зрушилися з місця.

— Бігом! — суворо наказав він.

— Ми будемо з вами до кінця, — заперечив Жора.

— Це наказ! Виконуйте! — ще суворіше крикнув Карел — у голосі його звучав метал.

Хлопці нерішуче тупцювали на місці, але Карел щосили штовхнув обох у спини, і вони побігли до свого барака.

А де ж гольцшуги? Ця думка обпекла мозок, бо від наявності довбанок тепер залежало їхнє життя. Нарешті пригадали, що залишили свої дерев'янки тут же, біля дверей,