Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

— Це, здасться, єдиний хід у нижній замок, що не використовує чарівний простір. Він контролюється, і Евагору… майстру Елітісу довелося постаратися, щоб дістати для мене пропуск, — сказала Ірене.

— А чому ви не хотіли йти чарівним простором? — сказала Гелео, коли вони зайшли у темний і дуже вузький прохід, де було трохи моторошно.

— Я хотіла… Я просто не можу. Для мене чарівні простори вже не існують. Вони тільки для тих, у кого є чари…

— А… Вибачте…

— Та нічого. Я навіть рада. Не треба собі ламати голову тією жахливою плутаниною, що у них відбувається, і остерігатися усіх небезпек, що там трапляються.

Нарешті Ірене й Гелео вийшли з проходу й опинилися у тісному провулочку. Тут були ряди дво- і триповерхових будиночків. Брудних і похмурих. Вікна у більшості були забиті. Вже вечоріло, але світла ніде не було.

— Ремісники можуть покидати Академію, — сказала Ірене, коли помітила погляд лебенійки. — їм часто потрібно у справах до гавані і порту. І, коли в нас почалися проблеми, вони вирішили, що безпечніше буде перечекати там. Та все ж, дехто залишився, — трохи тихішим і хмурішим голосом додала жінка.

Гелео озирнулася на непомітні двері у стіні, з яких вони вийшли. Ті були повністю сховані за якимись ящиками та дерев’яними бочками. Потім лебенійка пішла за Ірене. Вираз її синього обличчя ставав усе більш сумним і тривожним.

Вони пройшли кілька невеличких вуличок, на одній з яких Ірене змусила Гелео притиснутися до заглибини у стіні.

— Це головна вулиця, — тихо проказала жінка. — Тут можуть чергувати майстри-охоронці.

Але нікого не було, і вони змогли швиденько перетнути дорогу і зникнути в інших, більш брудних і темних вуличках. Зрештою, Ірене з Гелео підійшли до непримітного будиночку у кінці тісного і кривого провулку. Будинок був з якогось дуже чорного каменю. Гелео спершу вирішила, що там темна прірва, а не споруда. Всюди на вулиці було темно, лише в одному високому віконці у будинку навпроти тремтіло слабке світло свічки. Ірене підозріло глянула на те вікно та пробурмотіла більше до себе, ніж до Гелео:

— Вони повинні тут все контролювати…

Проте в двері вона не стукала, а стала неподалік будинку, немов в очікуванні чогось. І справді, через деякий час у кінці вулиці з’явилася темна постать. Вона йшла швидко і рішуче, довге сиве волосся розвіювалося на вітрі. Коли постать підійшла, Ірене вклонилася і промовила:

— Моє шанування, пані Тіамах.

Ірене штурхнула також і Гелео, щоб та вклонилася. Однак жінка із сивим волоссям на все це не звернула уваги. Вона пильно подивилася на світло, що дрижало у високому вікні, потім оглянула вулицю і, зрештою, мовила холодним і різким голосом, пильно дивлячись на Гелео:

— Це вона?

— Так.

— Гм… Лебенійка? Думаю, що вони будуть задоволені…

Гелео зблідла й опустила голову. Вона не могла приховати свого страху і тремтіння. Ірене дивилася на дівчину очима, сповненими болю і суму.

— Ви можете йти, — промовила сивоволоса жінка до Ірене. — Далі я все виконаю сама, як прохав майстер Евагор.

Ірене кивнула, але залишилася стояти.

Маріах більше нічого їй не сказала, поклала руку на плече лебенійки і тихо промовила:

— Ходімо.

Гелео очікувала різкого штурхана, але дотик був легкий і навіть ніжний. Дівчина беззвучно скорилася, і дві фігури підійшли до чорного будинку. Ірене залишилася стояти на іншому боці вулиці.

Маріах рішуче постукала у двері з темного-темного дерева. Вони майже відразу відчинилися. Там не було нікого і нічого, лише непроглядна темрява. Дві фігури твердо ступили досередини, і вхід беззвучно замкнувся за ними.

Ірене ще раз глянула на тремтіння світоча у вікні, розвернулася і швидко пішла геть з вулиці. Пройшовши кілька кварталів, вона зупинилася і притулилася до стіни. Потім безсило опустилася на коліна і закрила обличчя руками. Її тіло почало здригатися від ридань.

Темна і холодна мармурова кімната, що ледь освітлюється тліючими полінцями у каміні. І зовсім не зігрівається. Колишній кабінет майстра Стесагора дуже змінився. Тепер тут було багато різного мотлоху, кілька крісел і два дивани, а також три ліжка попід стінами, два з яких відгороджені темними фіранками. По центру стояло фортепіано, а на ньому лежала скрипка і флейта. Вікон у кабінеті не було, лише традиційні для підвалу жолоби v стінах, які, принаймні, давали можливість дізнатися, чи день назовні, чи ніч. І нині крізь ці ринви починали пробиватися тьмяні промені — світало.

Здавалося, що кімната повністю порожня — жодного звуку і жодного поруху. Але ось від одного з крісел беззвучно відділилася темна фігура і підійшла до каміна. Кілька нових колод і трісок — і вогонь розгорівся, освітивши частину кімнати. Над полум’ям грів руки майстер Евагор Елітіс. Поверх мантії у нього був надягнений теплий хутряний плащ.

Майстер потягнувся, позіхнув і підійшов до дверей, де запалив факел. Цього було мало для освітлення кімнати, вона залишалася у напівтемряві.

Евагор підійшов до одного з ліжок, закритого завісою. Обережно відсунув її і сів на стілець біля узголів’я. Він довго і задумливо дивився на ту, що беззвучно і непорушно там лежала. Повністю біле волосся молодої дівчини, голова й тіло все ще у клаптях чорного туману, що вибивався й з-під ковдри.

Чоловік обернувся до невеличкого столика там же і став зосереджено змішувати якісь речовини у пляшечці. Столик був заставлений різними ємкостями, колбами, флаконами, мініатюрними казанцями, камінцями, травами, рослинами та ще всіляким причандаллям. Він запалив вогник під одним з казанців і перелив туди приготовану суміш, аби її підігріти.

Почувся тихий стук у двері, але Евагор на нього не відреагував. Лише коли він влив у нерухомі вуста Оріони приготовану власноруч цілющу настоянку, то підвівся і неспішно підійшов до дверей. Вони беззвучно відчинилися, і до кімнати зайшла Ірене, тримаючи за руку перелякану Аеніль. З відкритих дверей до тихої кімнати увірвався гуркіт і якесь страшне виття.