Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

двічі. Вранці, повертаючись за годину-дві. І ввечері. Дві прогулянки на день.

Я підстеріг його. На малій висоті полетів слідом. Усміхнувся, нічого собі: слідом! Адже в повітрі лижні не залишається. Йшов у межах видимості. Він перевалив сопку, заклав віраж, упав. Тільки його й бачили. Я теж вийшов на перевал. Лівобіч, правобіч… Немає еля.

Повернувся в низину і став чекати. За півтори години він повернувся, промчав над головою. І знову я за ним. Підлетіли до Сонцеграда. Він круто пішов на посадку. Я встиг помітити його сховище.

Ірина Стеклова. Це була вона, я недопитливий, проте факт зацікавив мене. Мені лишалося пробути в Сонцеграді не так уже й довго, я мушу повернутись у своє місто. Хоча б на деякий час. Робота була майже завершена, і я міг знайти заняття для душі.

Як і більшість тих, хто приїхав сюди, в Сонцеград, Ірина швидко призвичаїлася. За один рік вони встигли багато чого. Я заздрив їм…

Іноді я запитував себе: чи, бува, не з того вона перелітного племені, що не засиджується на одному місці, і чи не зустрічав я її раніше, десь на Півночі, наприклад, або в Середній Азії? Риси обличчя нібито знайомі, але розпитати її я чомусь не наважувався. Навдивовижу мінливе в неї обличчя, його вираз не так просто розгадати. Тільки Ольміну вона виказувала свою увагу, і тому я поважав її ще більше; вона, як це невдовзі мені стало ясно, цікавилася тільки ділом. Пригадую неоковирне, наївне порівняння з раннього репортажу одного мого колеги: «її серце билося в унісон з ритмом небаченої будови…» Так ось, її серце справді «билося в унісон», тут уже нічого не вдієш.

До кого ж це Ірина навідувалася, куди, навіщо? Ні ж бо, це не звичайні прогулянки, мене круг пальця не обведеш. Якби у мене виникла хоча б найменша підозра, що це стосувалося її особисто і ще когось, так само особисто, я б не марнував часу на здогади. Мені з самого початку вся ця історія не сподобалася. Я навіть відчував… ні, не буду перебільшувати роль інтуїції: це згодом, уже значно згодом я втішав себе надією, що зможу їй допомогти.

І ось найперша пригода… За спиною мій ель, попереду, за двісті кроків — її вишнева машина. Помітила вона мене чи ні? Навряд. Я ведуся обачно. Праворуч річка, я йду не самим берегом, а там, де камінний розсип поступається місцем вільшанику. Пірнув у кущі — і немає тебе. Про всяк випадок. А вона попереду. Іноді я чую, як порипують камінці під її ногами.

Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше — форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда.

Вона проходить від мене за тридцять кроків. Обличчя серйозне, зосереджене. Робити мені більше нічого, я бреду до свого еля. Я проґавив момент і порадів би навіть з випадкового здогаду… Її зникнення занепокоїло мене. Навіть налякало.

Ніхто, виявляється, не знає про її поїздки до річки. Проте навіть я не знав, що вона там робила. І чим це могло скінчитися. Зайве говорити, що я обнишпорив усе довкола. Я був стривожений.

Її шукали… Хвилювались. Я раптом зрозумів, що пошуки ці безглузді. Нарешті здогадався. Мені почало розвиднюватися.

І лише задля того, аби пересвідчитися в цьому, заспокоїти і самого себе й інших, я знайшов її щоденник. Останні рядки щоденника підтвердили мій здогад…

ІЗ ЩОДЕННИКА ІРИНИ СТЕКЛОВОЇ

27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети — в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями.

9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами.

17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий — читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю — без кінця і краю мріє!»

29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі — звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда?

12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше — ваше покликання. Правда, це немало.

14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене,