Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

сходилися докупи. Магма швидко розігрівала їх, змушуючи розширятись і зближуватись. Один із зазублених країв зачепив корму шатла, і плити з жахливим гуркотом зіштовхнулись. Мов який гігант плеснув у долоні. Лаккей судомно стискав у руках свого улюбленого «Зіґ Зауера» — це трохи додавало йому впевненості.

І раптом шатл опинився на волі — вони проскочили! Корабель по спіралі поплив до трьох величезних титанових стрижнів.

— Он вони! — видихнув Мульч. — Фундаментні балки!

Холлі зморено закотила очі.

— Невже й справді? — простогнала ельфиня, вистрілюючи швартувальними захватами.

Мульч намалював їм іще одну схему. Виглядала вона, як дуже покручена зміюка.

— Нас веде ідіот з олівцем у руці, — оманливо спокійним голосом промовив Корч.

— Але ж я привів вас сюди, під самі лабораторії, хіба ні, Джуліусе? — ображено огризнувся гном.

Холлі саме допивала останню пляшку мінеральної води, третину її виливши собі на голову.

— Не треба так швидко надувати губки, пане гноме, — дорікнула ельфиня. — Наскільки я розумію, ми застрягли чи не в самому центрі Землі, без зв’язку та без жодного виходу.

Мульч боязко відступив від неї на крок.

— Я розумію, всі ви перенапружені після небезпечного польоту. Пропоную всім трішки заспокоїтись, гаразд?

Але заспокоюватися чомусь ніхто не збирався. Навіть Артеміс виглядав трохи приголомшеним після такого випробування, а Лаккей досі не випускав з рук свого «Зіґ Зауера».

— Найтяжче лишилося позаду. Ми дісталися до підвалин. І перед нами єдиний шлях — нагору.

— Та що ти кажеш, каторжнику? — іронічно перепитав Корч. — І як же саме ти пропонуєш туди проникнути?

Мульч схопив з холодильника морквину й помахав нею перед схемою.

— Оце є…

— Зміюка?

— Ні, Джуліусе. Це — одна з фундаментних колон.

— Одна з монолітних титанових фундаментних опор, загнаних глибоко в незайману скельну породу?

— Саме так. За тим лише винятком, що одна з них не зовсім монолітна.

— Я так і знав, — кивнув головою Артеміс. — Ти тут трохи схалтурив, чи не так, Мульче?

Однак Мульч і не думав каятися.

— А що вони хотіли отримати за ті гроші, що нам платили? Монолітні титанові опори? А ви хоч трохи уявляєте, скільки такі речі коштують? Ми б нізащо не вклалися в кошторис. Отож ми з моїм небожем Сівером вирішили, ну, забути про титановий наповнювач…

— Але ж ви двоє мусили чимсь заповнити ці колони, — урвав гнома командувач. — Кобой мала б усе просканувати.

Мульч провинно кивнув головою.

— Ну, ми на пару днів підвели до однієї з колон каналізаційну трубу, то сонографи й не зафіксували жодних порушень.

Ельфині аж дух перехопило.

— Каналізаційну трубу? То ти хочеш сказати, що ту твою колону забито…

— О ні! Вже ні. Це ж було сто років тому. Все давно обернулося на глину. До речі, на дуже добру глину.

На Корчевім обличчі можна було закип’ятити великий казан води.

— І ти нам пропонуєш пробиватися нагору крізь двадцятиметровий стовп… перегною?

Гном здвигнув плечима.

— А мені що до того? Лишайтесь тут хоч довіку. Я ж полізу тією трубою нагору.

Такий несподіваний поворот справи не сподобався й Артемісові. Перегони, стрибки на потяг і з потяга, рани, кров — ну це ще так собі. Але сходження по каналізаційній трубі?

— Оце такий твій план? — насилу видавив хлопець.

— У чім річ, юний багноїде? — осміхнувся Мульч. — Боїшся ручки закаляти?

Артеміс знав, що це тільки мовний зворот, однак Мульч влучив у «яблучко».

Хлопець подивився на свої тонкі пальці. Ще вчора вранці то були пальці піаніста: доглянута шкіра, охайно обрізані нігті. А сьогодні можна було подумати, ніби ці руки належать якомусь будівельникові.

Холлі поплескала Артеміса по плечу.

— Та вже дарма, — втішила ельфиня. — Нічого ж іншого нам не лишається. Що швидше ми порятуємо Нижні Рівні, то швидше вирушимо визволяти твого батька.

Артемісове обличчя змінилось, але якось незбагненно — його риси мовби не знали, у який вираз їм скластися. Ельфиня задумалась: а що ж такого вона сказала? Для неї ці її слова були просто спробою підтримати товариша з команди — кожен боєць вимовляє щось подібне по сто разів на день. Але схоже було на те, що Артеміс не звик бути членом команди, рівним серед рівних.

— Ти тільки не думай, що я раптом запалала дружніми до тебе почуттями, — застерегла капітан Куць. — Просто якщо вже я даю слово, то виконую його.

Артеміс вирішив не відповідати. Не хотілося ще разок дістати кулаком у ніс.

Вони спустили відкидний трап і залишили шатл. Дно печери було всіяне уламками граніту й всіляким будівельним сміттям, яке Мульч зі своїм небожем залишили тут сто років тому. На стінах мов зорі мерехтіли — м’яке сяйво фосфоресценції.

— Це місце — геологічне чудо! — вигукнув Артеміс. — За ідеєю, тиск на такій глибині мав би вмить нас розчавити — але ми живі, нівроку нам.

Він став навколішки, щоб краще роздивитися плісняву, яка вкрила заіржавілу банку з-під фарби.

— Тут навіть є життя!

Мульч висмикнув з-поміж двох каменів погнутого молотка.

— Так ось куди він подівся! А я його стільки тоді шукав… Ми тут трохи перестаралися з вибухівкою, коли готували шахти для цих колон. Тож тут трохи й… насмічено.

Холлі вжахнулася. Чарівний Народ вважає таке ставлення до довкілля за