Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Вогонь! — покликала вона, але він не з’явився і не відповів. Раптом уривками почали з’являтися спогади цього дня. «Що ж я досі тут? Я ж маю бути з друзями!» — схаменулася Марічка. Вона лишень уявила, що мусить повернутися до Короля, як опинилася поруч із ним.

— Ого! Я ж тепер можу переноситися, куди захочу, так само легко, як ти! — радісно вигукнула дівчина. — І взагалі, тепер я сильна! І ми подолаємо цих чорних!

Друзі дивилися на неї трохи здивовано, зі сподіванням. Вона здогадалася, що була відсутня довго, а протистояння виявилося нелегким. Вогненна стіна помітно осіла. Король хрипко промовив:

— Заміни мене! Віднови стіну навколо нас. Ти це можеш. А я мушу відпочити.

Марічка сіла на землю біля нього і спробувала. Це виявилося дуже цікаво, хоч і нелегко — підтримувати полум’я за допомогою самої лише уяви. Марічка посміхнулася:

— Це ніби підкидати гілочки у вогнище, тільки важче. Поглянь, у мене виходить!

Король зітхнув:

— Звісно, виходить. Але спробуй не витратити всю силу за півгодини. Тобі доведеться оберігати товаришів і тоді, як я битимуся з Чорною Королевою.

— А може, не треба? Може, не будеш з нею битися? — тихо попрохала Марічка. Вона відчувала, як Вогонь виснажився, і боялася за нього.

— Все буде добре, — посміхнувся він.

Час спливав, Марічка вже трохи втомилася. Раптом земля затремтіла, застогнала і розірвалася чорною тріщиною, над якою виросла темна й моторошна фігура Чорної Королеви. Король підвівся і ступив крізь вогненну стіну назустріч Чорній. Марічка бачила їх навіть із заплющеними очима, щоправда, лише силуетами. І тепер слідкувала за двома постатями — золотавою і чорною, які рухались у двобої. Король перетворився на суцільне полум’я, лише обрисами подібне до чоловіка. Спочатку важко було зрозуміти, що ж діється. Марічка навіть подумала, що Королева не має жодних шансів, адже вона боїться вогню. Щоразу, коли полум’я торкалося до неї, вона сахалася, відстрибувала й верещала. То як же вона наважилася на двобій з Вогнем? Марічка зрозуміла все, коли над Королем пролетіло велике чорне покривало. Він жваво вивернувся, але Чорна Королева виявилася на диво спритною. Вона кидала покривало знов і знов, намагаючись накрити ним свого супротивника.

— Я спіймаю тебе! — шипіла вона. — І ти згаснеш без повітря!

Спочатку їй не вдавалося навіть зачепити Короля, але він втрачав сили, і якоїсь миті опинився під тим покривалом. Він смикнувся і вирвався, знову пішов у наступ, намагаючись охопити Чорну Королеву полум’ям. А за кілька хвилин Чорна спіймала його. Вона міцно утримувала краї покривала й шипіла:

— Ти безсилий! Думав, Королева тебе боїться? А я знала, як легко тебе спіймати! Ти витратив свою силу на людей, а сам загинеш! І цей світ буде моїм! Він уже мій!

Марічка бачила, як сіпається Червоний Король в чаклунському чорному покривалі й не може вирватися. Він ставав дедалі слабшим, адже вогонь згасає без повітря, а воно не потрапляло крізь те покривало.

Марічка підвелась і подивилася на друзів.

— Зараз я мушу залишити вас. Коли я скажу, біжіть до Червоного Замку. Біжіть що є сили і не озирайтесь!

Вона обвела поглядом вогненну стіну, що оточувала друзів, стіна розширилась і потужно спалахнула, ніби вибухнула, розкидаючи чорних навсібіч. На шляху до Червоного Замку не лишилося жодного з ворогів.

— Біжіть! — гукнула Марічка, і вогненна стіна розірвалась у напрямку до замку, пропускаючи Дениса, Іринку й Пашка з Максом.

Вони побігли. Чорні й засліплені яскравим полум’ям, не відразу зрозуміли, що сталось, і коли погналися за людьми, відстань між ними була вже немалою.

Марічка зараз мала єдину справу — рятувати Червоного Короля. Чорна відчула небезпеку. Вона засвистіла так, що в Марічки позакладало вуха і заболіла голова. А хижа Королева тим часом намагалася втекти у тріщину в землі, але не встигла, бо цупила за собою чародійське покривало зі здобиччю. Марічка рвонула покривало до себе. Чорна не відпускала. Боротьба тривала ще хвилину, і нарешті тенета розірвалися. Вогонь уже не мав сили навіть підвестися. Лише прошепотів:

— Не відпускай Чорну! Спіймай її, я тобі допоможу.

Переборюючи страх і огиду, Марічка схопила Королеву і не відпускала, хоч як та пручалась і сичала. Король перетворився на полум’я. Чорна вирвалась, метнулась у тріщину в землі, Вогонь наздогнав її там. Марічка схилилася над тріщиною, але нічого не бачила, окрім темряви. Слуги Чорної Королеви почали падати і обертатися на щурів.

Колись Марічка чула, що ці тварини мали нещастя бути перетвореними на армію Чорної Королеви, і чари не розвіються, поки Чорна жива. «Напевне, Королева переможена!» — подумала Марічка. — «Але де ж Вогонь?» Трохи згодом вона побачила, що Король намагається видертися на поверхню. Дівчина витягла його, він був ледь живий, але посміхався.

— Ну як ти? — запитала Марічка.

— Тепер доведеться довго спати.

— Зараз повернемось у замок, і ти поспиш.

— Ти не зрозуміла, — тихо промовив Вогонь. — Я спатиму дуже-дуже довго. Можливо, не одне десятиліття. Навіть не знаю, коли прокинуся. Напевне, ти повернешся додому, і ми навряд чи побачимося ще колись.

Марічка не відводила погляду від Короля, вражена його словами. Чому вона не зраділа? Адже найбільше за все хотіла повернутися додому! Можливо, вперше дівчина зрозуміла, що скучатиме за Червоним Королем.

Вона обійняла Короля й опинилися разом з ним у замку, біля його кімнати. Марічка ніколи не бувала в цій кімнаті.