Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

чоловік та й пхнув потвору носаком чобота під бока. Пропливла вона в Барабаша над самісінькою головою, черконувши його по чолопку пазурястою лапою, і сіла на могилі.

— Ху, — каже Барабаш, утираючи з чола холодний піт, — в мене й мороз по шкурі пішов!

А Мурмило ізліз додолу і поплескав потвору по шиї.

— Се, — каже, — господь наш Триглав дав мені на услуги змія! Гарний коник, еге?

— Еге, — каже Барабаш, боязко зиркаючи на страховисько. — А де ж се таке лихо водиться на землі?

Похитав головою Мурмило.

— Немає вже їх у сім світі… А колись же вся земля кишіла ними — і у воді плавали сії гади, й по землі ходили пішки, і в небі ширяли, що й сонця не було видко! Тепер лише в господа нашого Чорнобога пасуться вони на пекельних луках… Та нічого — як звоюємо силу Дажбожу, то знову земля заселиться сим гаддям, а люд геть чисто зо світа зведеться!..

— Таж хіба се гад? — питається Барабаш, підходячи до змія.

— А хіба ні?

Придивився Барабаш та й бачить: від ніг до голови укритий той змій грубою лускатою шкурою, крила шкуратяні теж, із цупкими перетинками, а шия довга і твердими шипахами поросла.

— Таки се гад небесний… — каже Барабаш. — А погладити його можна?

— А спробуй! — каже Мурмило.

Подумав Барабаш, подумав та й простягнув руку. Ще й доторкнутися не встиг, як потвора голову обернула — і хап його за п’ясть!

— Веееееееее! — залементував Барабаш. — Рятуйте, хто в бога вірує!

— Ага, — зареготався Мурмило, — знатимеш, як худобу Триглавову займати! А що, попався, дідьчий сину?

А зміюка держить Барабашеву руку, й слина у неї з рота біжить.

— Паночку, — реве Барабаш, і сльози котяться товстою мармизою, мов горох, — рятуйте, бо вона мені руку одкусить! Я ж вам служив по правді й по щирості! Того обіясника Михася стрілою вашою поцілив я простісінько в серце! Він і кавкнути не встиг, як богові душу оддав!

Споважнів тут Мурмило.

— Та не телесуйся так, собача дитино, — каже Барабашеві.— Ото вже боягуз, нехай Триглав милує! Поки не скажу, нічого він тобі не вкоїть! — І до гада: — Пусти його.

Змій і розціпив пащеку. Відскочив Барабаш од нього і сів на землі, розглядаючи покусану правицю.

А на ній жодної рани — тільки побіліла вся і мов нежива стала.

— Ой, — залементував Барабаш іще дужче, — всохла моя рученька, всохла! Та за що ж мені таке лихо, га! Та що ж я тепер отсе робитиму, сердешний, на білому світі! Прийдеться тепер попідтинню ходити та жебрати на кусень хліба!..

— Цить! — каже йому Мурмило. — Зараз і минеться тобі все. А покара сяя за те, що не послухався моєї ради і наброїв у Січі такого, що тепер хоч що хоч роби!

— А що ж я такого там наброїв, пане штукарю? — питається Барабаш.

Тут і потемнів Мурмило на лиці.

— Ти, — каже, — йолопе… я тобі капшук золотих талярів навіщо дав?

— Щоб коня купити в чабанів… — буркнув Барабаш.

— То нащо ти, обревку такий, жеребця поцупив?! А пістолі отсії, а шаблю? А жупан, що сидить на тобі, як на опудалові якомусь? Ти знаєш, що тобі за теє на Запорожжі учинять?

— Угу… — похнюпився Барабаш.

— Ти ж мені на Січі потрібен був, а не на волості, в Чигрині чи Переяслові! І що мені зробити з тобою оце, га?!

Барабаш голову звів і зиркнув на штукаря.

— А що ж нам на тій Січі за діло є, коли тії гроші я характерникові в хату підкинув, а потім ще й Михася встрелив? — поспитався він. — Самі ж казали: ліку від тієї кулі немає, хоч би й волгвом чи бісурканином він був!

Мурмило почухав потилицю.

— Та от, — сказав він, — провалилося діло!.. Живий той вилупок.

— Живий?! — витріщився на нього Барабаш.

— Не знав я, — зітхнув штукар, — що умили його водою, котра біжить із-під Золотого Ясена… А Ясен той росте ув Ирі Дажбожому. Як хто умиється з його джерела, то не страшне йому людське оружжя! Навіть якщо воно закляте в самісінькому Пеклі…

Барабаш і рота роззявив.

— Господе вишній! — каже урешті.— То як же його нам зо світа звести, собаку такого? Таж він як принесе тую ляльку в Україну, то така веремія почнеться, що ми тоді й не поправимо нічого!

Змій махнув своїми широченними крильми і пронизливо скрикнув на тії слова.

— Цить, скотино! — посварився на нього штукар. — Ще й воно тут нявкає, диви… — І до Барабаша: —