Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

любив рок, але й панку не цурався. Була одна проблема: через півроку Кшисєк складав випускні іспити. Проте Міколай вирішив, що й так варто познайомитись.

Вони домовилися перетнутися через кілька днів у центрі, під «Ротундою». Міколай ішов на цю зустріч, як на перше побачення. Спочатку довго думав, що вдягнути, щоб справити хороше враження, потім півгодини укладав волосся гелем, він навіть черевики почистив. Щоб точно не спізнитися, з дому Малий вийшов дуже заздалегідь.

Уже стоячи біля телефонних автоматів, він почав виглядати Макара, який, звичайно ж, вчасно не приїхав. Міколай розглядав усіх перехожих і прикидав, чи вони відповідають його уявленням про басиста. Раптом він помітив Кайтека: зсутулившись, із руками в кишенях, він виринув із підземного переходу і йшов до «Галерії Центр». Кайтек не дивився довкола, і спочатку Міколай не збирався навіть гукнути його, та він уже хвилин п’ятнадцять як придурок стирчав під «Ротундою» й шалено нудився, а ні Макара, ні Кшисека досі не було! Побалакають собі хвилинку, він навіть не казатиме йому про групу. Так, щоб трохи згаяти час.

Міколай мусів підбігти до нього, бо Кайтек не почув гукання. І він не надто зрадів, побачивши Малого.

— Привіт! Куди ти так летиш? Якусь нову кінцеву плануєш? — Міколай намагався говорити природно.

— «Булька Венгльова». Ніщо так не піднімає настрій, як цвинтар! — Кайтек гірко розсміявся.

— Не жартуй!

— Кажи, у чому справа, бо я поспішаю. Бракує пари злотих на хот-дог?

— Ну, що ти!

— У школі ти мене якось не помічаєш, хоч ми перетинаємось кілька разів на день, тому я не розумію, чим я заслужив на таку раптову честь? — провокував його Кайтек.

— Здається, нам потрібно поговорити?

— Про що?

— Знаєш, тоді на Новий рік... — Міколай не міг дібрати відповідних слів.

— Ви пішли втрьох і навіть не кинули: «Поцілуй нас у дупу». Ти це хотів сказати?

— Може, і так, але й ти десь зник.

— А ви намагалися мене знайти?! Неможливо, зараз заплачу! Маєш, може, носовичка?

— Не намагалися, — зізнався присоромлений Міколай.

— Поганий, мабуть, з мене господар. Ви погано розважалися? Вам чогось не вистачало?

— Щирості.

— Перепрошую?!

— У мене все впало, коли ти заграв. Ми жахливо себе почули. Макар був злий, що хтось кращий за нього.

— Хай звикає. Бути завжди найкращим можна лише сидячи вдома.

— Чому ти мені не сказав?

— Не все можна сказати відразу. Але я обіцяю виправитись. Я тут приберіг кілька непоганих новин саме для такої невеличкої розмови сам на сам, однак волів би десь сісти.

— Ти не поїдеш на «Бульку»? — захвилювався Міколай.

— Вибір між мертвяками й тобою? Мабуть, таки поїду... — Кайтек пожартував і зробив крок у напрямку автобусної зупинки. І тут до них підійшов Макар.

— Салют! Він ще не з’явився? — відразу запитав він.

— Хто? — зацікавився Кайтек.

— Е-е-е... — Міколай нашвидкуруч вигадував якусь невинну брехню.

— Ну, цей Кшисеєк. Басист, — відповів Макар з дитячою відвертістю. Потреба в брехні відпала.

— Ви зайняті? Тоді я пішов. Бувайте! — Кайтек знову рушив у бік зупинки, та Міколай притримав його за рукав.

— Чекай, не ображайся так на все! Ти ж знаєш, що ми хочемо грати. Ми б хотіли з тобою, але ти не дав нам шансу.

— У нас вже є, де репетирувати! — утрутився Макар.

— Тому ми знайшли цього чувака, ми навіть не знаємо, що він за один, і от чекаємо на нього. Почекаєш з нами?

— А де зал? — Катек уперше не приховував зацікавлення.

— На дачних ділянках біля Вашингтона.

— У Міколая там є установка! — Макар вихвалявся, наче це були його барабани.

— Не установка, а допотопний «Polmus»! — Малий намагався не переоцінювати власне щастя, щоб Кайтекові не було так прикро. — Навіть тарілок немає.

— Швидко ви все облаштували!

— Ми могли б почати в суботу.

— А ви не боїтесь, що за півроку випускник вас кине? — раптом запитав Кайтек.

— Звідки ти знаєш, що він випускник?! — здивувався Макар.

— Ну, і з Волі на Вашингтона теж є що їхати... — Кайтек загадкою посміхнувся. — Мабуть, він спізнюватиметься? Окрім того, рокер, що грає панк... Не знаю... На вашому місці я б серйозно замислився, чи взагалі давати йому шанс.

Минуло трохи часу, перш ніж до них дійшло.

— Ти його вигадав?!

— Кшисек Журек не існує?!

— Та не переймайтеся так одразу, може, десь існує.

— Тоді дупа! — Макар засмутився.

Міколай теж здавався розчарованим.

— Чудовий жарт! Тепер ми квити? — спитав він. «Останнє слово завжди мусить бути за Кайтеком», — із гіркотою подумав він. — Задоволений?! — додав уголос.

— А що, коли замість Журека буде Борщ[24]? — зненацька видав Кайтек, шкірячи зуби, а в них щелепи повідвисали від здивування.

— Тобто?! Ти серйозно чи знову приколюєшся?

— Звісно, ми про Борща-молодшого, щоб не було непорозумінь. І я б хотів, аби ви знали, що за півроку мені, можливо, доведеться поїхати. На довший час. Може, назавжди. Тому спочатку добре подумайте. То як? — він глянув на них. — Підписуєтесь на таке?

Вони нічого не сказали. Тільки