Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

видання складене як перший том. Він був знайомий з дослідженням С. Лєсного 1969 р. і книгами Юрія Миролюбова “Скази Захарихи”, “Русская мифология” та ін. Переклад зроблений з оригіналів, зібраних і опублікованих М. Скрипником. Хоча нумерація дощечок у Пєшича ще нестала (наприклад, дошкам 1-а, 2-а, 2-б відповідають номери 35-а, 36-а, 36-б та ін.). Оригінальні тексти кожної дошки в художніх прорисах подані поряд з перекладами. У додатках є систематизація алфавіту Велесової Книги за прорисами Скрипника і Миролюбова. Р. Пєшич у порівняльній таблиці показав вірогідний шлях еволюції писемності в такому порядку: Етруське письмо – Вінчаниця – Велесовиця – Руниця – Старослов’янське письмо – Сербська Кирилиця [87. 27].

Досліджену частину текстів він систематизував за типом правопису на дві групи: 1) найбільш архаїчну з двома підгрупами (у якій сполучник І передається буквою А, а також з дієслівними формами –сме-смехом’, –ста-стахом’); 2) відсутність архаїзмів (сполучник І, а також форми “це бо”, “і це бо”). Ці особливості свідчать, принаймні, про трьох авторів дослідженої частини Велесової Книги. Нам поки що не відомо, чи встиг учений укласти другий том своєї праці.

Радивой Пєшич був прихильником автентичності Велесової Книги. Він навів безліч аргументів на підтвердження існування писемності у ранніх слов’ян. Наприклад, маловідомі у нас: “вчені люди IV століття Етик, Улфіла, Ієронім писали про слов’ян різними слов’янськими мовами”; “У Житії Іоанна Златоуста 389 р. записано: “Скіфи, яких, судячи з багатьох доказів, можемо вважати слов’янами, Трачани, Сармати, Індійці і всі, хто живе на краю світу, перекладають Слово Боже на свої мови” [87. 27]. Цікаве спостереження Пєшича і про те, що у греків і римлян “не було ніяких календ – це слово на латинь не перекладається і нічого не означає, в той час, як слов’янською воно розумно тлумачиться. Бог Коленда (або без носового – Коляда) означає “коло” – завершення річного циклу” [87. 34]. Праця Радився Пєшича зробила значний внесок у дослідження язичницької культури давніх слов’ян. Вона широко відома серед рідновірів Сербії.

Вагомим внеском у вивчення сербської (і загалом слов’янської) міфології стала і праця Сретена Петровича “Сербська Міфологія”, у якій автор зібрав повний пантеон Богів і Духів, описав культи і звичаї язичників, серед яких: культ Води і Вогню, Дерева і Каменя, Вовка і Змії, Коня і Кози та ін. Докладно розглянуті Віли, Нави, Диви, Куга, Чума, Мора, Бибице та ін. Особлива увага зосереджена на спільнослов’янських і західнослов’янських верховних Богах, серед яких – Світовид, Триглав, Сварог, Сварожич, Коледо, Дайбог, Перун, Купало, Волос, Бєлбог, Радигост, Ярило, Руєвит, Хорс, Правда – Прова, Чорнобог, Позвізд, Мокоша, Суджениця – Рожаниця, Лада, Леля, Полель, Діва, Баба, Русалка, Прпруша, Додола та ін.

Нині молоде покоління сербських дослідників звертає увагу на етнічну духовну культуру своїх предків як на іманентну сутність народного єства. Як пише Александра Маринкович-Обровська: “Національна ідея передбачає консерватизм в найчистішому вигляді, переданий у перспективу майбутнього нації” [292. 91]. Саме національно свідомі серби нині відроджують і світогляд своїх предків. Вони створюють язичницький інформаційний простір, залучаючи на свої сайти класичні праці видатних славістів, які були незаслужено забуті, не перевидавалися і не перекладалися на інші слов’янські мови – П. Й. Шафарика, Я. Колара, а також сучасних дослідників, таких як Сретен Петрович та ін. [http://www.svevlad.org.yu]. І хоча поки що сербські рідновіри не створили релігійних груп чи організацій, проте вони вже стали на міцний науково-дослідницький ґрунт. А вивчати тут є що.

Александра згадує сербську народну пісню “Белі Віде”, в якій райський птах Белі Віде приносить три сумних звістки:

Сва Индзия поарана,

А Русія пороблєна.

Пред Солунєм ватра гори,

А у ватре три Делі:

Едан гори до колена,

Други гори до рамєна,

А трачем се капа пали.

Тай што гори до колєна,

Тай є веру преверио,

Тай што гори до рамєна,

Тай на майку измашіо,

Тай коєм си Капа пали,

Тай є кумство погазио... [292. 92].

Таким чином, пісня навчає про три найцінніші чесноти: вірність релігії своїх предків, поважне ставлення до батьківства та кумівства, тобто до всього, що становить божественну сутність Рідної Віри. Сербські патріоти-націоналісти, як і українські рідновіри, користуються язичницьким літочисленням (2005 = 7513). Вони з гіркотою говорять про те, що на жаль, серби не зберегли народних назв місяців, прийнявши латинські назви. Проте чимало язичницьких назв місяців лишилося в фольклорі: коложег (січень); сухий, ожуйк, дерикаж (лютий); цвітень, свічень (квітень); борзосок (травень); же твар (червень); трешняр (липень); коловіз, гутник; руїнь, гроз добер; листопад; студень, просниць, колодар (грудень).

Александра Маринкович-Обровська заслужено дорікає відомому сербському славісту Вуку Степановичу Караджичу за навмисне фальшування старих пісень, пояснюючи це “політичними обставинами”: “Так, з пісень, які зібрав В. С. Караджич, було викинуто Сварога, Сварожича, Ладу та інших. Все, що є у тих піснях, дійсне лише у тій редакції, яку записав Мілоєвич і як їх сьогодні окремі старці пам’ятають. Караджич же передавав все не дослівно, а в деяких варіантах замінив християнським еквівалентом” [292. 93].

Дійсно, у сербських піснях напрочуд цілісно збереглися імена давніх Богів. Показовим щодо цього є пісні, зібрані Мілоєвичем та наведені у книзі Петровича, наприклад згадки про Бога Правду (Правид, Права, Прова, Праводар):

Оно чита књиге царославне,

Понајвише тога светог Праве,

И његова Јариала слуге.

Божество Правда у західних слов’ян займає високе становище – друге після Світовида. Статуя Прави, що мав два або три лики, стояла високо в горах. Біля її підніжжя був покладений кам’яний вівтар для жертвопринесень. Прове згадував Гельмольд у своїй хроніці, як Бога Альденбурзької землі та Старгорода, так само, як Сіва – Бог Полабських слов’ян, а Радогост – ободритів. Те, що в піснях Права виступає як суддя на вічах, свідчить, що він Бог Правосуддя: “Права баца цвече на Вече”. В деяких сербських піснях він з’являється як Праводар, Праве, Прове:

До нашега господара,

Господара Триглав бора,

И његова мила сина,

Мила сина Световида,

И његове силне браће,

Japoвита, Поревита,

Рановита, Радигоста,

Праве, Прове. [http://www.svevlad.org.yu].

Таким чином, окремі рідновіри і прихильники язичницького світогляду в Сербії, хоча і не створили рідновірських громад, але активно відроджують віру предків, вважаючи її необхідною складовою етнічної культури, без якої народ не мислить свого духовного життя. Молода язичниця Александра бачить майбутнє усіх слов’ян з єдиною Рідною Вірою, що можливе лише з ідеалами утвердження Традиціоналізму, наповненого рідновір’ям: “Збереженням найістотніших деталей Рідної Віри врятуємо ідентичність, що є першим кроком до пізнання рідної спільності... маємо згадати, що ми є онуки Дажбога!” [292. 95].

ІІ. 3. Етнічні релігії в Центральній і Західній Європі:

Друїдизм у Франції

Етнічна віра у Франції ґрунтується переважно на древніх вченнях кельтських друїдів, про яку є чимало наукової історичної, природознавчої літератури, як давніх істориків, так і наших сучасників. Античні