Кобо Абе - Жінка в пісках

коли жінку виносили. Чоловік поспішив униз, щоб полагодити її. Вода піднялася до четвертої риски, як він і передбачав на підставі своїх розрахунків. Пошкодження начебто було незначне. В хаті голосно співало радіо. Ледве стримуючи сльози, чоловік занурив у воду руки. Вода була холодна як крига. Потім він опустився на коліна й завмер.

Власне, навіщо спішити з утечею? На його квитку туди й назад не було вказано ні станції відправлення, ні станції призначення: він зможе вписати в нього, що захоче. Крім того, його серце розпирало бажання розповісти комусь про водозбірник. Коли вже на те пішло, то кращих слухачів, ніж селяни, він ніде не знайде. Якщо не сьогодні, то завтра розкриє комусь свою таємницю.

А про втечу можна подумати іншим разом.

ОГОЛОШЕННЯ з приводу заяви про зникнення людини

Прізвище та ім’я зниклої особи: Нікі Дзюмпей.

Дата народження: 7 березня 1924 р.

У зв’язку із заявою Нікі Сіно про зникнення Нікі Дзюмпея просимо до 21-го вересня 1962 року надсилати на адресу суду відомості про вищеназвану особу. В противному разі названа особа буде визнана померлою. Усіх, хто знає про місце перебування або смерть названої особи, просимо повідомити суду до вказаного терміну.

18 лютого 1962 р.

Цивільний суд РІШЕННЯ

Заявниця: Нікі Сіно.

Зникла особа: Нікі Дзюмпей (нар. 7 березня 1924 р.). У зв’язку із заявою про зникнення вищеназваної особи суд видав офіційне оголошення, але не одержав ніяких відомостей про місце перебування або смерть зниклої особи після 18 серпня 1955 року, тому схвалив таке рішення:

Визнати відсутнього Нікі Дзюмпея померлим.

5 жовтня 1962 р.          Підпис судді

                                   Цивільний суд

Чуже обличчя

Вибравшись із закрутів довжелезного лабіринту, ти нарешті прийшла. Завдяки одержаній від нього карті-схемі таки знайшла дорогу до цього сховища. Невпевненою ходою, наче п’яна, піднялася сходами, що скрипіли, мов педалі органа, на другий поверх і зупинилась перед кімнатою. Затамувавши подих, постукала в двері — відповіді чомусь не було. Натомість прибігла, підстрибуючи, немов кошеня, дівчинка й відчинила тобі двері. Ти спробувала її запитати, чи він не передав чогось для тебе, але вона, нічого не відповівши, тільки всміхнулась і зникла.

Шукаючи його, ти заглянула досередини. Мертва кімната, просякнута духом запустіння, в якій не було ні його самого, ні навіть слідів його перебування. Опинившись перед похмурою стіною, ти здригнулася. Коли ж, відчуваючи докори сумління, збиралася виходити, твій погляд привернули три зошити на столі й поряд з ними лист. Ти вмить збагнула, що таки попала в пастку. І хоча на тебе наринули гіркі думки, ти вже не могла побороти спокуси. Тремтячими руками розірвала конверта й почала читати листа...

Мабуть, ти відчуваєш і гнів, і приниження, а твій погляд раз у раз мало не відштовхується від паперу, проте я хочу, щоб ти читала далі. Невже я прагну, щоб ти безпечно подолала цю мить і наблизилася до мене ще на один крок? Хто кого переміг: він — мене, чи я — його? Не має значення — все одно трагедія масок скінчилась. Я вбив його, але сам готовий донести на себе як на злочинця і в усьому признатися. З великодушності чи навпаки, але я хочу, щоб ти й далі читала. Той, хто має право судити, водночас зобов’язаний вислухати і зізнання підсудного.

Ось я стою перед тобою на колінах, та якщо ти відвернешся від мене, то не виключено, що й тебе несправедливо запідозрять як співучасницю злочину. Тож сідай і почувайся як удома. Якщо в кімнаті душно, негайно відчини вікно. Чайник і чашки на кухні — користуйся ними, коли захочеш. Як тільки ти спокійно вмостишся, це сховище в кінці лабіринту перетвориться на суд. Поки ти читатимеш протоколи, я ждатиму скільки завгодно й лататиму спущену завісу — щоб зробити кінець трагедії масок безповоротним. Бо згадки про нього не дадуть мені нудьгувати.

Отож повернімося трохи назад. Здається, то було вранці, за три дні до тієї миті, котра для тебе означає «сьогодні». Надворі жалібно завивав і стрясав віконними рамами вітер, змішаний з рясним дощем. Цілий день я обливався потом, а як звечоріло, захотів погрітися коло вогню. За прогнозом погоди, опублікованим у газетах, ще мав повернутися холод, але ж було видно, що дні подовшали, тому як тільки цей дощ ущухне, настане літо. Від самої думки про це в мене серце завмирало. В моєму тодішньому стані я був схожий на воскову ляльку, безпорадну перед спекою. Досить було згадати про сонце, як шкіра на мені починала скипати пухирями.

І от я подумав, що було б найкраще довести задуману справу до кінця ще перед тим, як