Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Коли Злата прокинулася, то побачила, що кругла каплиця з фонтанами зникла, начебто приснилася. Усе навколо було оповито густим білястим туманом. Невже бесіда з Оракулом була сновидінням? Ні, Злата пам’ятала солоний і гіркуватий присмак води з джерел, і кожне слово дотепер чітко лунало в неї у вухах.

Понад усе дівчину турбувало загадкове пророкування про те, що її серце буде належати каменю. Чи означало це, що принц теж перетвориться на статую? Але ж тоді вони зустрінуться тут, на зоряній дорозі. Гублячись у здогадах, Злата вирішила, що час сам підкаже відповідь. Головне — принц, як і раніше, любить її, а отже, не варто даремно побиватися про упущену каравелу. Треба йти далі й шукати Лету.

Поки Злата міркувала, туман почав розсіюватися, і з його завіси випросталась річка. Вона ліниво, наче знехотя, несла свої води, що відсвічували холодним металевим блиском. Рух їх був непомітним, майже невловимим. Скільки спогадів, почуттів і надій поглинули її глибини. Скільки поколінь приходило на Землю й ішло, канувши в Лету забутими назавжди.

Біля берега, злегка погойдуючись на хвилях, стояв човник без весел. Злата попрямувала до нього. Річкова галька шаруділа під ногами зовсім по-земному, і дівчині захотілося хоч трішки пройтися берегом, перш ніж вирушати в небуття. Вона зробила кілька кроків і раптом почула під ногами розгніваний голосок.

— Ходять і ходять, тупотять і тупотять. Ніякого спокою.

Злата подивилася вниз і побачила маленького рака-пустельника. Висунувшись з черепашки, він грізно ворушив малесенькими клішнями, а його випнуті очки оберталися, з подивом оглядаючи пришелицю.

Він виглядав так комічно, що Злата не могла стримати посмішки.

— Та ж ти не дух, — здивовано промовив рак.

— Здається, ні, — Злата нахилилася до незвичайного співрозмовника, щоб було легше розмовляти. Вона перестала дивуватися чудесам зоряної країни. Зрештою, якщо вона розмовляла з вітром, чому б не побалакати з раком-пустельником?

— Тож-бо я дивлюся, ти тупаєш, як бегемот, — буркотливо сказав рак і уїдливо додав: — Мабуть, у зірки мітиш? Зараз усі, кому не ліньки, подалися в зірки.

Рак був не найпривітнішою істотою на світі, але переправа через Лету лякала Злату, і дівчина була рада відтягнути час.

— Я зовсім не збираюся стати зіркою, — вона негативно похитала головою.

— Кого ти намагаєшся обдурити? — образився рак. — Ті, кого не цікавить слава, не вирушають за життя у вічність.

— Та я б із великим задоволенням проміняла славу на життя де-небудь у тихому усамітненому місці… — сказала дівчина.

Рак-пустельник подивився на неї з повагою й розчулено заявив:

— Повинен відзначити, ти дивне створіння. Звичайно ніхто не розуміє мого прагнення самітності. Але ж немає нічого кращого, ніж замкнутися у своїй черепашці й жити нікого не бачачи.

— Саме так! Нікого, — з почуттям підхопила Злата та мрійливо додала: — Крім принца.

Рак-пустельник у серцях махнув клішнею:

— Ну от, усе зіпсувала! Невже ти не розумієш, варто тільки з’явитися принцу, як місце вже не буде усамітненим. Що гарного, якщо цілими днями перед тобою маячітиме якийсь принц?

— Не якийсь, а найкращий, — посміхнулася Злата.

— Ти така ж дурна, як і інші. Чи варто шукати усамітнене місце, щоб потім притягти туди юрбу. Люди. Вони не мають ніякого смаку до життя, — презирливо фиркнув рак-пустельник і сховався в черепашці.

Злата постукала пальцем по кістяному будиночку, сподіваючись, що хазяїн ще з’явиться, але рак лише невдоволено буркнув у відповідь щось невиразне, давши зрозуміти, що він і так витратив занадто багато часу на порожні балачки.

Дівчина зітхнула й повернулася до Лети. Під час розмови з раком-пустельником вона відвернулася від майбутньої переправи, і зараз рішучості пуститися в плавання свинцево-сірою річкою в неї помітно зменшилося. Злата підійшла до самого краю води. Човник послужливо підплив і застиг біля її ніг.

— Що ж, через Лету — так через Лету. Ніякими обіцянками мене не змусять відректися від повернення на Землю, — підбадьорюючи себе, вголос сказала Злата й ступила в човен.

Вутле суденце захиталося, але швидко вирівнялося й попливло до іншого берега. Ніс човна плавно розсікав мутні води Лети. Злата згадала своє життя на Землі, батька, кімнату над бакалійною крамницею, довгі поневіряння й красеня-принца. Якою щасливою вона була, коли оголосили про їхні заручини! Як чекала на весілля! Думки її повернулися до церемонії вінчання. Вона чітко уявила радісний натовп на площі та собор у святковому оздобленні, освітлений сотнями свічок.

Раптом фата зірвалася з голови нареченої, порив вітру підхопив легку тканину і, граючись, поніс геть. Злата зойкнула й озирнулася. Білосніжне мереживо хмарою ширяло над рікою. Вітерець трепетним тремтінням пробігав по тонкій тканині. Погляд Злати був приклеєний до піни мережив над водою. Дівчину охопив смуток, начебто разом зі шматочком тюлю вона втратила щось незмірно більше. А пустотливий вітер, заплутавшись у фаті, усе підкидав її, не даючи упасти в річку. Нарешті йому набридла ця забавка, і він, кинувши її, полетів далі. Фата повільно опустилася на воду. Тієї миті, коли тканина торкнулася гладіні річки, що відсвічувала металевим блиском, і почала плавно занурюватися, перед очима Злати виник образ принца з діамантовою обручкою в руці…

Глибокі